Чарівниця

Чорнобривчики і полин, ромашка і чебрець, звіробій і спориш, кропива і материнка, горобина і калина… Комусь обов’язково знадобиться Даринине багатство, настояне на сонці, літі, дощах і вітрах. Навіть місцева медичка прибігає взимку за зіллям для свого непосидючого сина.     

Дарину в селі змолоду називали чарівницею. Як і її бабцю Палажку. Бабцю односельці поважали й бігли за ліком - для себе і для худібки. Палажчина хата завжди пахла літом і сонцем. А голос у бабці був тихий та лагідний, наче шурхіт осіннього листя. Здавалося, й він був помічний.

Бабця кликала малу Даринку з собою, як ішла збирати трави. Навчала, коли та як це треба робити. І завжди дякувала Господу за кропиви, полини, спориші, польові хвощі, які називала сосонками… 

- Причарує-приворожить наша Даринка хлопця-красеня, - перешіптувалися в селі. - Бо ж сама - наче картинка. А ще ті трави… 

- Кажуть, стара Палажка знає якесь чар-зілля…

Сільські парубки завжди знаходили причину, аби перечипитися хоча б на мить біля Дарининого обійстя. То шнурівка на черевику врапт розв’яжеться.То ще якась недоречність трапиться. Бігали й до бібліотеки, де працювала дівчина. Найкумеднішим було те, що дехто із залицяльників не прочитував жодної сторінки. Але не в книжках була суть…

Прислали у село молодого агронома. Тоді ще колгоспи були. Не стільки на вроду був багатий хлопець, як на добре серце. А який жартівник! Припав до душі і малому, і старому. Дівчата потай сподівалися: саме котрусь із них він сподобає. 

Літнього дня Дарина збирала трави в полі.

- Що це за чаклунка тут ходить? - почула зненацька.

- Ой! – стрепенулася від несподіванки.

Агроном мружився чи то від сонця, чи від сміху. 

- Я - не чаклунка. Просто збираю трави, аби засушити на зиму. 

- А люди кажуть, що чаклунка…

- А ви їм не вірте!

Долі забаглося, аби зустріч Дарини з Василем не була звичайною випадковістю. Тепер і він почав бігати до бібліотеки. 

Наступної осені відгуляли весілля. Дарина вибрала цей час, бо хотіла, щоб весілля пахло спілими яблуками, першим опалим листям, пожухлою травою. І все це було трішки приправлене смачним картопляними димом. Василь не вмів перечити своїй дивній красуні-обраниці.

- Дочекалася Дарина свого щастя, - раділи за молоду бібліотекарку в селі.

- І що вона в ньому знайшла? - перемовлялися дівчата на виданні, яких оминув увагою агроном.           

Три роки подружнього життя спливли, наче один щасливий день. Навесні, влітку та восени Василь повертався додому разом із зорями та росами. Дарина любила чекати чоловіка під яблунею, яку посадила колись бабця Палажка. Вона годувала чоловіка смачними вечерями і поїла чудодійними узварами, аби її Василько не відчував втоми. А він приносив їй маленькі букетики сонних польових квітів. У жнива - жмути стиглого колосся. Дарина розповідала про нові книжки і про те, що пишуть у газетах. А він радів, що вродили жита-пшениці. Часом нарікав на затяжні дощі або на засухи. Василь любив землю так само щиро і щедро, як свою Даринку.

Цього вечора чекання чоловіка здавалося вічністю. Розуміла, що жнива. Але ж вона має сказати Василеві щось дуже важливе. Скоро у них народиться дівчинка або хлопчик. Вона уявляла чоловікову радість. Він любив дітей. І тепер у них з’явиться маленьке крикливе сонечко. 

Біля хати різко загальмував колгоспний «уазик». 

- Дарино! Василь в лікарні! Їдемо!

Голос у водія голови колгоспу зривався від крику. А Дарина завмерла. Ні запитати щось, ні сказати...  

Хтось підпалив збожжя в полі, і поки доклигала пожежна з іншого села, Василь самотужки боровся з полум’ям. Вогонь переміг її чоловіка, обпалив… 

- Потерпи, Василю! - благала крізь сльози сільська медичка дорогою до лікарні, розуміючи, що він помирає.  

Дарина пам’ятає, як почула страшну звістку… А потім лікарка з добрими сумними очима гладила її розкішне волосся і просила бути сильною, бо душа маленького, ще ненародженого синочка-сонечка, відлетіла вслід за Василевою. Наче наздоганяла його, аби сказати те, чого не встигла Дарина.      

- Ще молода, гарна, розумна вийде заміж удруге, - переймалися Дарининою долею в селі.     

Їй пропонували заміжжя. Обіцяли шанувати. Але вона кохала свого Василька. А двом у серці тісно. 

Смуток не міг спити Дарининої вроди. Тільки вплів у її розкішну косу раннє бабине літо.

- Таки, чарівниця Дарина, - пускали чутки селом. - Кажуть, вмивається відварами з якихось трав, аби вроди не загубити. Її однолітки ось як скоро постаріли, хоча й не пережили такої біди.  

- І що з тієї краси? Вже п’ятий десяток літ розміняла. Живе сама. Завжди гонорувала місцевими хлопцями і чоловіками. 

...Дарина дов’язала останній жмутик зілля. Провела рукою по золотому колоссі, яке завжди стоїть у вазі біля Василевої фотографії. Витерла сльозу біленькою хустинкою, загорнула у неї свій смуток. 

Тихенько відчинилися двері. Катруся, внучка двоюрідної сестри, любила прибігати до Дарини, бо також, наслухавшись казок і пліток, вважала її чарівницею. І ніяк не могла зважитися, аби тітка Даруся показала ту дивну траву, яка зробить так, що Павлик з сусідньої вулиці захоче дружити з нею, а не з рудоволосою Люською.