Маленька Леді

Цього разу моїми сусідками з Варшави до Чикаго була дівчинка з мамою. Про себе назвала дівчатко маленька Леді.

Дівчинка, щойно всівшись на стільці, попросила маму дістати альбом для малювання і олівці. Маленька художниця переглядала свою творчість і цікаво позирала у мій бік. Ну звісно, я повинна була їй щось сказати. Або запитати.

- Які гарні малюнки! - мовила я.

Мініатюрна Леді усміхнулася і запитала:

- Хочеш, я тебе намалюю?

Я погодилась.

На кумедному малюнку я видавалась трохи сумною.

- Чому? - поцікавилася.

Дівчатко пояснило: коли люди прощаються, то сумують. Моя маленька супутниця сумувала за бабусею Тамарою, за новими подругами Танею і Тосею, за песеням Джастіном і котом Шумахером. В альбомі було багато їхніх «портретів», завдяки яким я з усіма заочно познайомилася.

- А ти за ким сумуєш? - зовсім не по-дитячому запитала мене.

Я розповіла, що в аеропорту залишилися дорогі моєму серцю люди. І я ще відчуваю тепло їхніх слів, обіймів, усмішок. І дуже-дуже чекатиму наступної зустрічі. А ще в мене є подруга, яку називаю сестрою. Дівчатко слухало і малювало мою доньку, друзів. Вони вийшли симпатичні, з усмішками-сонечками.

- Вони такі? - запитала малеча.

- Дуже схожі, - відповіла я і відчула, що мого суму стало наполовину менше.

- Розкажи мені щось, - попросило дівчатко.

- Перепрошую, - втрутилася мама, - Марія вам не дасть відпочити.

- Я - Марія-Ангеліна, - виправила матір моя співрозмовниця і перепитала, чи я розповім їй щось цікаве.

Ця дитина нагадувала мені Маленького принца Екзюпері. Просто, це була Маленька принцеса, маленька Леді. Симпатичненька і, як на свій вік, надто допитлива.

Я розповідала їй про дивного хлопчика і його маленьку планету, про маленького баранця і троянду… Я не розповідала про змію, яка своїм укусом повернула Маленького принца зорям. Це місце у книзі завжди змушує мене сумувати. А я не хотіла засмучувати дівчинку.

Вона уміла гарно слухати. Здавалося, мандрувала під час моєї розповіді разом з казковим хлопчиком далекими загадковими планетами. Коли я закінчила розповідь, дівчатко взялося за олівці. Сент-Екзюпері оцінив би фантазію маленької Леді! А я була щаслива, що моя улюблена казка сподобалася ще комусь.

Марія-Ангеліна запитала, чи дорослі також люблять казки.

- Так, - відповіла я. - Бо казки - добрі. І дорослі можуть заховатися в них від проблем. І стати трішки схожими на дітей. Звісно, якщо захочуть…

- Хм, - стало серйозним дівчатко. - Ми з подругами грали хованки. Але проблем не бачили. Ти можеш мені намалювати проблему?

Інколи діти ставлять перед дорослими складні завдання. І це була саме така ситуація. По-перше, в художники я не годжуся. А, по-друге, для мене проблеми - це конкретні люди, які їх створюють, а я змушена все це розгрібати. Але навіщо дитині ця доросла нісенітниця? То ж мій словесний образ проблеми був «змальований» із двох тітоньок, які мене добряче цього року дістали. Розповідала я це доволі гумористично, а дівчинка постаралася над «портретом». Шкода, що не попросила його напам’ять.

…Коли Марія-Ангеліна заснула, я трохи засумувала. В літаках, якою б довгою не була дорога, сон зі мною не дружить. Виручають книги, думки і записничок-мандрівник.

Я поспішно записувала бесіду з маленькою супутницею, аби не загубити щось цікаве. І після кожного речення хотілося написати великими літерами: «ДЯКУЮ!» Адже це так важливо після розлуки з рідними і дорогими людьми мати поруч в дорозі світлу, добру душу.

Ще раз перегорнула альбом маленької художниці. Найкумеднішим вийшов кіт. Недаремно Шумахер. Він і на дереві, і примудрився вмостися на великій квітці і ще бозна де… Песенятко Джастін (це ім’я дала йому Марія-Ангеліна) надто чемне. Бо ще маленьке. Подруги Таня і Тося - смішні і веселі. Бабуся Тамара - на високих підборах і з великою сумкою. Цікаво - що правдивіше?

…В аеропорту Чикаго маленька Леді помахала мені рукою. І повезла у мініатюрній рожевій валізці чарівні малюнки-спогади з її першої великої подорожі...