Лесь Курбас

Навчався Олександр у Тернопільській гімназії, у Віденському та Львівському університетах. Тому цілком природно, що Лесь увібрав у себе все те, що могла дати йому європейська культура. Вже тоді Курбас мріяв працювати на Надніпрянській Україні, де існував сильний демократичний театр Садовського (Київ) і де поруч була висока театральна культура. 1916 року його мрія здійснилась, він вступає до цього театру. Акторська творчість Курбаса в театрі Миколи Садовського обіцяла розвинутися, але сталося так, що він приніс свій акторський талант у жертву режисерському. Головна увага й енергія молодого митця були скеровані на організацію студії молодих акторів, з якої виріс згодом Молодий театр. Назва «Молодий театр» з’явилася вже влітку 1917 року. Молодий театр — це театр пошуків нових форм втілення сучасної та класичної драматургії. З цього театру взяли початок кілька українських театрів.

Влітку 1920-го Лесь Курбас зібрав своїх кращих акторів, хто добровільно приєднався з Київського театру ім Шевченка, і під назвою «Кийдрамте»( Київський драматичний театр) трупа почала своє турне по містах Київщини. Спочатку осіли у Білій Церкві, потім в Умані.

Лесь Курбас був засновником спочатку політичного (1922-1926), а потім і філософського (1926-1933) театру в Україні. У виставах свого філософського театру «Березіль» (Харків) Курбас малює всесвіт, де головним стає особлива довіра до життя людини у всіх його суперечностях.

Лесь Курбас і «березільці» знайшли свого драматурга, п’єси якого були співзвучні їхнім естетичним засадам. Таким драматургом став Микола Гурович Куліш. Першою його п’єсою, що побачила світло рампи на сцені «Березолю», стала «Комуна у степах» (Київ). Творча співпраця тривала і в Харкові.

У Києві «Березіль» мав під своїм крилом майстерні, плинні півавтономні одиниці. У Харкові все було під одним дахом і під одним проводом — Курбасовим. У театрі діяв мюзик-хол (спектаклі «Шпана», «Алло на хвилі», «Чотири Чемберлени»), агітпроп. Було підготовлено серію «Костюмовані історії» (спектаклі «Жакерія», «Сава Чалий», «Король бавиться», «Змова Фієско»).

П’єси М. Куліша «Народний Малахай», «Мина Мазайло», на жаль, не знайшли розуміння у критики. Проти Леся Курбаса були висунуті звинувачення в «похмурості», викривленні оптимістичної радянської дійсності.

Багато чого з творчих пошуків Курбаса не розумілося широкими масами глядачів. Це стосується і його вистави «Маклена Граса», яка досягає справжньої філософської глибини. Але незважаючи на несприятливу для творчості атмосферу нерозуміння, недоброзичливості, Лесь Курбас не занепадав духом, він до останньої можливості вів боротьбу з поширеними у той час тенденціями спрощенства, вульгаризації мистецтва. Опоненти ж щонайменшу невдачу Л. Курбаса завжди розцінювали як цілковитий провал театру.

Можливо, саме тому, що режисер не відступив, не поступився своїми переконаннями, його було наклепницьки обмовлено, звільнено з посади керівника «Березолю» і заарештовано у Москві, де він кілька місяців працював у єврейському театрі на Малій Бронній. Його було вислано на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу на Медвежу Гору, потім його відправили на Соловки.

9 жовтня 1937 року «особлива трійка» НКВС по Ленінградській області винесла Лесю Курбасу смертний вирок. З 9 по 14 жовтня було розстріляно 1116 чоловік. Серед них видатні діячі культури України — Сергій Грушевський, Григорій Епік, Микола Зеров, Микола Куліш, Антін Крушельницький, Валер’ян Підмогильний…

1957 року посмертно реабілітовано.

1989 року на фасаді Харківського державного академічного українського драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка було встановлено меморіальну дошку в пам’ять про Леся Курбаса, а «Мала сцена» театру знову отримала назву «Березіль

У 1991 році було завершено роботу над кіносеріалом «Моя адреса Соловки» (режисер кіносеріалу Леонід Анічкін). Фільм «Пастка» розповідав про життя і смерть Леся Курбаса. Фільм «Тягар мовчання» — про останні дні життя драматурга Миколи Куліша.

Це документальні свідчення про знищення духовної еліти України у найстрашнішому радянському таборі смерті. Різні були у них офіційні вироки, по різному складалися страшні соловецькі будні, та фінал чекав один — смерть.

У темряві цього страшного архіпелагу вогонь їхнього життя в тих умовах не міг палати смолоскипом. А лише блимав свічечками. і вони захищали це світло в собі долонями на перехресті життя від шаленого поступу локомотиву часу. Вони робили нелюдські зусилля, щоб врятувати свій розум і врятувати в собі українську культуру для нас, для їхніх нащадків. А від нас залежить — кане це світло у безвість чи горітиме в серцях в ім’я майбутнього.