«Коротке життя довжиною у вічність»

Сторінки духовного злету і подвигу видатної української поетеси перегортали просвітяни Лілія Овдійчук, Наталія Васюк, Євгенія Борейко, Євген Шморгун та інші. Звучали пісні на тексти Олени Теліги, учні Рівненської загальноосвітньої школи №20, яка знаходиться на вулиці імені поетеси і де постійно діє музейний куточок, читали її поезії.

Письменник Євген Шморгун, зокрема, розповів, як уперше видавалася в Україні книга творів Олени Теліги. Вона побачила світ у видавництві «Азалія» Рівненської організації Спілки письменників України (1992 рік) під назвою «Найгостріше слово – Україна».

Передісторія цього видання така.

За свідченням Уласа Самчука, Олена Теліга прибула в Рівне 12 вересня 1941 року в товаристві Олега Штуля. «Нашим гостям було одразу запропоновано місце в редакції, запрошено до мене на вечерю і влаштовано для Олени приміщення у нашому будинку на половині моїх господарів». І вже 21 вересня в газеті «Волинь» (число 4-А, надзвичайне видання) на першій сторінці було вміщено публіцистичну статтю Олени Теліги «Перед брамою столиці».

17 жовтня 1941 року в листі до чоловіка Михайла Олена писала:

«Я особисто своїм побутом тут задоволена. Я тут писала статті до «Волині», познайомилася з редакторською працею…, я тут добре підживилася…, отже навіть хвилююся, що вже в мене спідниці затісні… Мої статті подобаються, мені багато людей казало, що часто питаються, чи в цьому числі є моя стаття, а я задоволена, що можу писати кожного тижня і «получається» не зле… Отже Рівне для мене було такою ідилічно-гоголівською вставкою на моїй дорозі до Києва».

«Ідилію» значною мірою забезпечували Анна та Дмитро Мучинські, у будинку яких квартирувала Олена. Господарі – люди працьовиті, хазяйновиті, патріотично налаштовані - створювали, як могли, домашній затишок для своїх квартирантів. Олена з першого ж дня прив’язалася до доньки Мучинських – гімназистки Галини, а та, у свою чергу, якось враз прикипіла душею до «тьоті Лєни». Удвох вони часто засиджувалися біля фортепіано, обговорювали якісь свої спільні справи, а то й концертували для батьків, для «дяді Власа» та для гостей – адже в Самчука вечорами постійно збиралися журналісти, артисти, громадські діячі.

Родина Мучинських і досі береже найтепліші згадки про «тьотю Лєну» та «дядю Власа». Молодша дочка Мучинських Зоя Дмитрівна Цецик розповідає: «Ми стільки років згадували «тьотю Лєну», але я навіть і не здогадувалася, що то була українська поетка Олена Теліга! А я ж у дитинстві ще приміряла й носила її капелюшки – адже Теліги залишили в нас чимало своїх речей».

Це тут, у Рівному, на Тополевій, 21, у кімнаті Уласа Самчука над канапою висіла бандура Михайла Теліги, яка в середині лютого 1942 року несподівано сама собою голосно зойкнула й трісла...

Відомо, що за життя Олени Теліги її твори окремою книжкою не виходили. Однак Олена планувала видати збірку поезій – це знаємо зі спогадів сучасників. Зокрема, Святослав Гординський розповідає, як у 1940 році така збірка вже й була підготовлена до видання. Але в останній момент в Олени Теліги виникла суперечка з видавцями. І хоч та суперечка була зовсім з іншого приводу, проте за наполяганням авторки рукопис її збірки було відкликано з друкарні. На жаль, другої такої нагоди видати свою книжку в Теліги вже не було.

Після загибелі О. Теліги Культурна Референтура Проводу ОУН ухвалила видати збірку її поезій. Рукопис із 32 творів, що його мав при собі Олег Штуль (Жданович), було відправлено на Рівненщину, де його подальшою долею заопікувався професор Антін Барановський.

За погодженням із командувачем УПА отаманом Тарасом Бульбою-Боровцем, професор Антін Барановський (він був постійним представником ОУН при штабі Української Повстанчої Армії) мав видати збірку Олени Теліги в повстанській друкарні, яка діяла в одному з урочищ неподалік містечка Тучин. Діяла в добре обладнаному потайному схроні, випускаючи тисячі примірників повстанських листівок і газет. Але то була війна, тож трапилося найгірше: Антін Барановський несподівано потрапив у більшовицьку засідку і в бою з чекістами-медведівцями (з якими, до речі, у повстанців тоді була угода про взаємний ненапад) професор загинув. Його потерту шкіряну течку з паперами, серед яких був і рукопис Олени Теліги, випадково знайшли селяни, зберегли й передали командувачеві УПА. Однак це вже було згодом. У 1943 році отаман Тарас Бульба-Боровець передав рукопис сотникові Олегу Ждановичу-Штулю, з яким майбутня книга пройшла крізь війну й німецький концтабір Заксенхаузен. Книга побачила світ аж у 1946 році далеко від України.

Отож Рівненська письменницька організація вважала справою честі видати збірку Олени Теліги до 50-річчя героїчної загибелі поетеси. Видавництво «Азалія» тоді щойно робило свої перші кроки – не мали ні вміння, ні путнього паперу. Але знайшли благодійника, розжилися на обкладинку в місцевого художника-графіка Євгена Чорного та й видрукували у Млинівській районній друкарні книжечку «Найгостріше слово – Україна» накладом дві тисячі примірників. Раділи, звичайно: хай через п’ятдесят років, а перша книжка Олени Теліги в Україні вийшла таки на Рівненщині! Та ще й тоді ж письменницька організація встановила в Рівному меморіальну дошку на місці, де колись була редакція часопису «Волинь», у якій разом з Уласом Самчуком працювала Олена Теліга.

Саме до цієї дошки і поклали квіти учасники вечора-елегії пам’яті поетеси.