Як можна розділити дитину

В сім’ї Сашка ладу не було. Він був єдиною дитиною, але любові з боку своїх рідних ніколи не відчував. Батько упродовж двадцяти років їздив на заробітки на Північ, працював водієм. Заробляв добре, але грошей дружині не віддавав. Мовляв, скільки жінці не даси, все одно мало буде. Нехай сама заробляє. Сашкова мати не дуже прагнула працювати, але все ж таки деякий час ходила на роботу, бо треба було годувати сина. Сашко мріяв швидше стати на ноги, аби не залежати від батьків і не чути постійних сварок - переважно через гроші, під час приїзду батька у відпустку.

Потім на деякий час шляхи Сашка та Інни розійшлися: Інна вчилася в Києві, а Сашко - в рідному місті, в ПТУ. Промайнув час - Інна закінчила вуз, повернулась до рідної домівки. А потім до наших героїв прийшло вже справжнє доросле кохання. Як обом здавалося, вічне і велике.

Батьки не зраділи новині про бажання дітей одружитися, але мудро вирішили не втручатись в їхнє життя - вони дорослі і самі мають усе вирішувати. Зіграли весілля, і молодята переїхали до квартири, яку купив Сашко (на той час він займався доволі прибутковим бізнесом, отож, молода сім’я не бідувала).

Через декілька місяців Інна народила хлопчика. Назвали Богданчиком, на честь батька Інни.

Після народження дитини в хаті стало справжнє пекло. Сашко не ревнував дружину хіба що до стовпів: вона не мала права вийти нікуди, крім магазину. А якщо потрібно було ще в якихось справах, мала сповістити чоловіка заздалегідь. Гроші на покупки Сашко видавав дружині, вимагаючи звіту про всі витрати до копійки. Це було принизливо для Інни, але вона терпіла. Та далі все ставало тільки гірше: не так зварила борщ, погано випрасувала сорочку, багато витратила грошей...

Коли Богданчику виповнилось два роки, Інна вирішила сина віддати у садочок і піти на роботу. Її мати ще працювала, а свекруха відмовилася глядіти онука. Вона взагалі ігнорувала невістку і Богданчика.

Човен подружнього життя дав ще більшу тріщину. Інна не мала права повертатися додому пізніше встановленого чоловіком часу. Не приведи Боже залишитись зі співробітниками на якесь святкування. Хоча сам Саша приходив додому майже кожного дня напідпитку. Одного разу під час сварки - а все відбувалось на очах дитини - він вдарив Інну. Богданчик, дивлячись, як батько вовтузить маму, і сам накинувся на неї з кулачками. Це була остання крапля, яка переповнила чашу її терпіння. Наступного дня, коли чоловік пішов на роботу, зібрала свої речі - а їх було небагато - і з сином прийшла до батьків. Вони давно здогадувались про трагедію в житті дочки, хоча та нічого не розповідала: навіщо розчаровувати батьків. Мати тільки й промовила: “А я тобі, доцю, свого часу казала...”

Чоловік приходив до Інни, як правило, добряче випивши, зчиняв дебоші, лаявся. Одного разу, коли його не впустили, він вибив вхідні двері і вдерся в дім. Несолодко, мабуть, прийшлося б Інні з матір’ю, аби вони не встигли викликати міліцію. Інна не хотіла навіть бачити чоловіка, - а допускати сина до п’яного батька - тим паче.

Через рік після того, як Інна пішла від чоловіка, на її ім’я прийшов лист з опікунської ради, в якому повідомлялось, що вона має з’явитись на засідання.

Інна зізналась, що ніколи не забуде усього того бруду, що вилив на неї чоловік у своїй заяві. Він вимагав, аби Інна дозволяла йому бачитися з сином. “Ви тільки подумайте, - бідкалась Інна, - що може сказати, чому навчити дитину цей горе-татусь. Він же, крім лайки, інші слова, напевно, забув”. На опікунській раді було вирішено: двічі на тиждень Інна має віддавати сина батькові для спілкування. Сусіди були свідками цього “спілкування”. Батько, невпевнено ступаючи від вжитої дози, вів сина на гойдалки, що були у дворі.

- Де ж твоя мати? - питав у сина.

- Мама на роботі, - відповідав Богданчик, переляканий суворим батьковим тоном.

- Ха, ха - на роботі! Дурненький, вона шукає тобі іншого тата.

- Я не хочу іншого...

- Йди до мене жити. Я тобі куплю все, що попросиш.

- Я без мами не піду.

- Ну, і дурень. Навіщо тобі ця шльондра?

Затим чулася брудна лайка на увесь двір.

Якось Інна зізналася мені, що більше усього на світі вона боїться, що колишній чоловік може викрасти Богданчика і виїхати з ним куди-небудь. “Ви ж бачите, що Богданчик має все необхідне Я його виховую так, як треба: він росте ввічливою, спокійною, розумною дитиною. А скільки книжок я йому купляю - ціла бібліотека! Це й же негідник під час своїх відвідин - “виховних” годин - псує мені дитину. Що робити? Виїхати з міста? Але в наш час не так просто починати життя на новому місці. Мабуть, все ж таки поїду. Дитина дорожча за всяке благополуччя”.

Вже кілька днів я не бачила Інну. Напевно, вона таки зважилася й поїхала з міста, від ненависного їй чоловіка. Попереду в неї ще все життя...