"Всередині щось завмирало від палкого погляду..."

Одного разу, літньої пори, селом їхали військові вершники. Вони наблизилися до хвіртки і попросили води. Бабуня побігла до криниці, принесла воду, вершники попили, подякували і поїхали. Але бабуня запримітила одного хлопця, який брав у неї з рук глечик з водою, і відтоді він запав їй у душу.

І вже розповідаючи нам, своїм онукам, цю історію, говорила, що, коли дивилася на парубка, у неї всередині щось завмирало від палкого погляду темних очей.

Але в житті, як на довгій ниві, приїхав парубок - і поїхав, думала, забудеться. Ні, не забулося…

А в селі у неї відбою від хлопців не було, сватів засилали, але ж серце не приймало нікого. Батько сварився, наполягав: час приходить, заміж треба, в дівках залишишся. “Ні, ні”, - казала, а сама чекала когось.

Пройшов час. І одного разу, надвечір, у неділю, коли вся сім’я сиділа на подвір’ї під липою (ця липа до цього часу цвіте, один стовбур п’ятеро не можуть обійняти), під’їжджає до хвіртки вершник. Бабуня як побачила, що це був той самий хлопець, що брав глечик з водою, миттю побігла до хати.

Він попросив води. Воду подала менша сестра. А бабуня спостерігала в щілинку за парубком, розглядала його. А він пив і не пив ту воду: думав, що вийде красуня, а вона не вийшла. І так кожного вечора він приїздив, а дівчини не було.

І от, однієї святкової неділі парубок таки здибав загадкову красуню, коли та поверталася з церкви. Він зіскочив з коня, привітався, і так пішки, на очах у людей, вони йшли разом мовчки через усе село до хати. Пересуди були різні: одним подобалася пара, іншим - ні, треті вважали, що москаль швидко кине дівчину.

Хлопець був високим, під два метри зростом, міцної статури, гарний, а бабуня - ледь вищою від його талії. Уявіть собі парубка: військовий, підстрижений під “їжак”, з одним еполетом на лівому плечі, веде коня “в яблука”. А йшли мовчки, бо у бабуні мову відібрало, ноги підкошувалися, думала, що до хати не дійде, а як дійшли - вона зайшла в хату і більше не вийшла, а він чекав-чекав та й поїхав.

А коли парубок поїхав, сіла і плаче, а тут батько зі своїми погрозами: не віддам, не ходи, наступного разу прожену. Але не прогнав, бо донька сказала, що втопиться у відповідь на заборону. І батькові нічого не залишалося, як погодитися.

Бабуня все ж таки вийшла заміж за москаля - мого дідуся. А в той час він служив у війську, поручиком у спецвідділі, у Рівному, де зараз знаходиться УМВС, на вул.Пушкіна.

Весілля було пишне, гучне - грали аж 24 музиканти. Прожили вони разом 60 років: дружно, мирно, в любові, і в любові народили восьмеро дітей. А коли бабуня померла, дідусь майже шість років ходив на могилу, так на могилі він і помер, бо це я вже добре пам’ятаю.

Отака правдива історія вірного кохання.