Двадцять п’ять років мрій і реальностей

Питання складні. Розпочнемо з історії. Наприкінці вісімдесятих років вже минулого сторіччя СРСР увійшов у важку економічну та політичну кризу, вийти з неї імперія вже не змогла. Процес розпаду СРСР був важким та кривавим. Спочатку, фактично, вийшли республіки Прибалтики та Закавказзя. В інших регіонах зародилися і швидко зміцніли організації, які ставили своєю метою відокремлення республік з-під влади союзного центру. Це все і призвело до розпаду Радянського Союзу влітку 1991-го року й створення натомість незалежних держав. В Україні такою рушійною силою був Народний Рух і, як це не дивно, республіканська бюрократія. Зрозуміти останніх можна – вийти з під опіки центру і мати змогу самим розпоряджатися колосальним економічним потенціалом УРСР – такий сценарій дуже сподобався «червоним директорам». Далі було формальне розлучення колишніх республік. І, нарешті, довгоочікувана ­НЕЗАЛЕЖНІСТЬ. Однак, дуже швидко стало зрозуміло:із розпадом СРСР зникли майже всі зовнішні ринки для продукції, що виробляла промисловість республік, а знайти нові було просто неможливо. Перша криза молодої України була пов’язана саме з цим. Більшість промисловості просто зникла. Залишилися лише підприємства, які могли виготовляти напів сировинну продукцію – металургійну, хімічну, харчову. Все це викликало важкі соціальні наслідки та хвилю міграції. Пройшов час і ситуація заспокоїлась. Та не на довго. Відсутність в країні значних коштів та,відверто кажучи, недолуга податкова політика, зробила створення нових виробництв Україні елементарно не вигідною справою. Так, харчова промисловість і сільське господарство розвивалося. Й сьогодні воно продовжує розвиватися, однак забезпечити роботою та податками всю державу вони не можуть. Тому рівень пенсій та соціальних виплат в реальному еквіваленті в нас стабільно зменшується, а еміграція залишається стабільно високою. Така реальність і з нею нам усім жити.

Що ж стосується майбутнього, то ми знаходимося на роздоріжжі: економіка не росте і не буде рости, бо для цього немає передумов. Рівень бюрократизації та й сама кількість чиновників у нас просто шалені. До того ж, зміни президентів, урядів та парламентів на ситуацію майже не впливають. Потрібно кардинально змінювати модель розвитку. Тобто, нарешті зрозуміти, що не політика керує економікою, а навпаки. Без цього розуміння майбутнього не буде ні в тих українців, яким сьогодні 25 років, ні в тих, хто тільки народився.