Люди з обмеженими можливостями,

Але є руки, є ноги, є розум. І є п’ята точка, яка, чомусь дуже ефективно діє на той мозок і не хоче піднімати людину з дивану. Такі люди ліниві, такі люди слабкі, такі люди не можуть відчути життя на повну. І ще в таких людей є страх перед «іншими» – не такими, як ВОНИ. Перед «ненормальними», перед «скривдженими долею». Перед людьми з обмеженими можливостями. Перед людьми з інвалідністю.

Парадокс, та люди, які мають комфортні умови, мало чого отримують від життя, бо…бо їх все влаштовує: нормальна робота, нормальна погода, нормальне кіно. Хоч, звичайно, і «жити дорого» ... Але поговорили, побідкались і живуть собі далі. Від зарплати до зарплати. «Погана влада, погана країна, погані умови, погана зарплата». А що персонально ТИ для такого «хорошого» життя зробив? А-а-а…народився..?

Так, є в нашому суспільстві і люди з обмеженими можливостями, яким насправді важко жити у такому світі, адже кожен із них має травму – каліцтво, захворювання чи поранення… Однак, я переконана, що здебільшого жага до життя у них не менша, ніж в будь-якої пересічної людини.

Звичайно, є в нашому місті організації і сліпих, і німих, і візочників… Але ж самі вони, на жаль, не можуть себе повністю забезпечувати.

Однією із таких організації є Рівненський «Інваспорт».

«Ми є регіональним центром, – розповідає начальник «Інваспорту» Віктор Кучер, – однак, і з міською радою співпрацюємо дуже тісно. Зокрема, у залученні спортивних баз, які знаходяться на території міста, для занять людей з особливими потребами безкоштовно.

Міський голова реагує на мої пропозиції. Я особисто звертаюся з листами про надання допомоги тому чи іншому інваліду, навіть щодо установки пандуса чи підйомника. А від обласної ради йде стовідсоткове фінансування, затримки немає. Нині готуємо до параолімпійських ігор своїх спортсменів.

Я пропрацював 23 роки в цій галузі. Так, не все ще гладко. Але найважливішим питанням є подолання бар’єрності: не скрізь інвалід, особливо візочник, може проїхати. Пандуси, навіть якщо вони є приватними, наприклад, у приватних магазинах чи аптеках, не відповідають нормам. Навіть у наших підземних переходах молоді мами з візочками не можуть нормально спуститися, а що вже казати про людей з обмеженими можливостями? У нашому місті тільки один звуковий перехід – навпроти ТЦ «Злата Плаза». А як же ходити людям незрячим? У минулому році в нас намалювали жовті лінії для людей з вадами зору, та всі ті лінії повідпадали. Хтось проект затвердив, фарбу браковану запустив, гроші забрав, а ліній зараз немає...

Якщо вдома, умовно, два інваліди (а досить часто буває саме так: молодий хлопець-інвалід живе з такою ж молодою дівчиною-інвалідом, бо в нашому суспільстві ніхто не вийде заміж за інваліда) і в них мінімальна пенсія приблизно 1 500 гривень, то за 3 000 гривень двоє молодих людей не проживуть, розумієте?».

Про життя інвалідів поділилася зі мною голова обласної благодійної організації пенсіонерів та інвалідів «Обличчям до істини» Тетяна Войтович:

«Я часто кажу: ніхто не знає, на кого випаде завтра ноша інвалідності. Бо, дійсно, ніхто не знає, хто завтра осліпне, перестане чути. Але долю потрібно сприймати такою, якою вона є.

Наша організація об’єднує активістів, які мають бажання спілкуватися і допомагати інвалідам для поліпшення їхнього життя та інтеграції їх у суспільство. На жаль, наша організація не має матеріальної підтримки і ми не займаємося матеріальною допомогою. Основна наша мета – просвітницька діяльність. Ми надаємо безкоштовні консультації з педагогіки, права, психології, ведення домашнього господарства, маємо розроблений курс лекцій, наприклад, «Уроки толерантності для школярів, студентів та державних службовців».

Ми допомагаємо інвалідам у пошуках роботи. Але в нас ще недосконале чинне законодавство. Ось такий приклад: прожитковий мінімум зараз 1 400 гривень, а для непрацездатної особи менше на 200 гривень. Інваліда прирівняли до пенсіонера. Здоровий пенсіонер – це 55-60 років, він вже не працює, але він може мати дачну ділянку, підробляти на ринку чи ще десь. А інвалід – людина в 30-40 років – одержує менше тільки за те, що він має фізичну ваду. А йому ж хоче і вчитися, і гарно вдягатися, і фарбуватися як усі. Такий простий приклад – взуття для інвалідів. Дівчина мені дзвонить і просить щось зробити, бо ніде не може купити взуття. Тим часом, взуття для інвалідів у нас виготовляють, але воно не має сучасного вигляду. Якщо його взує бабуся в 70 років, то для неї воно ще може бути, хоча і з натяжкою. А для дівчини? Вона ж хоче мати взуття таке, як і інші сучасні дівчата. Отож їде в Полтаву чи в Ромни і замовляє бажане. А в нас чому не можна виготовляти такого?

У нас є ряд власних проектів і міський голова Володимир Хомко їх підтримує. Отож живемо надією на краще.

На жаль, у нашому законодавстві чимало непорозумінь стосовно інвалідів. Бо закони пишуть, як правило, люди здорові, які не знають інвалідських реалій.

Так, інвалідові для отримання пенсії потрібно від десяти до п’ятнадцяти років стажу. А якщо вже інваліда й беруть працювати, то, як правило, на половину, а то й на чверть ставки. Та й саму роботу важко знайти. А коли якась робота знаходиться, то інвалід має працювати по півставки вже не п’ятнадцять, а тридцять років. А як на четвертину – то цілих шістдесят років. Бо ж стаж складається із цих половинок та четвертин.

А ще абсурд: люди, які мають інвалідність, повинні проходити лікування на встановлення цієї інвалідності. Пенсія в них складає 940-1170 гривень, а лікування, яке їм потрібно проходити кожного року, коштує чотири-п’ять тисяч гривень. Де людина візьме такі гроші? А якщо вона не пройде цього лікування, то і групу інвалідності їй теж не дають. І тоді залишається без роботи і без групи...

У здорових людей складається враження, що люди з інвалідністю приречені і безпорадні, але насправді це зовсім не так. Вони живуть повноцінним життям, закохуються, народжують дітей… Незряча людина може навчатися і прасувати, і писати, і за комп’ютером працювати…».

Задумуєшся: на що хворіє наше суспільство?