Дощова осінь 1943 року

Від утоми у Ганни гули ноги. Важкі, немов налиті свинцем, кінцівки ледве пересувалися по слизькій, залитій осінніми дощами дорозі. Тому вона вже ні про що не думала. Їй хотілося лише одного: щоб швидше скінчилися її муки і ця довга-довга дорога.

І хтозна, можливо б, й не знайшла жінка сил рухатися далі, якби не кликав її до життя плач маленького сина. Ганна наздоганяла воза, брала дитину на руки, годувала її і, напружуючи останні сили, примушувала себе йти вперед.

Ось так і добралася вона до рідного села. Ступила на подвір’я і голосно заридала - фашисти спалили все вщент. Підійшла до осиротілої печі, що стояла на місці їхньої хати, прикладала до неї руки, немов хотіла вибрати із неї оте, колишнє тепло рідної оселі, й розгублено шепотіла.

- Що ж нам робити, Степане? Куди подітися? - зверталася до чоловіка, який був на той час на фронті.

Присіла на візок, пригорнула до себе своїх синів і плакала, плакала. І раптом щось приємне і гаряче доторкнулося до Ганниних рук - біля неї стояла Жучка. Їхня собачка, яка не пішла тоді за ними в далеку дорогу, а вірно чекала вдома на своїх господарів.

Ганна гладила Жучку, а та припала гострою мордочкою до хазяйчиних колін, немов хотіла виплакати на них усе наболіле, що їй довелося тут зазнати за часів розлуки. Бо побачила жінка, як з розумних очей собачки скотилися дві сльозинки.

І така велика радість охопила Ганну від цієї несподіваної зустрічі. І їй навіть здалося, що собачка пахне не осінніми дощами, а отим рідним домашнім теплом, від якого приємно лоскотало у горлі. Ганна перестала плакати і не вагалася, що їй робити далі. Вона твердо знала, що нікуди звідси не піде, а до зими збудує на своєму подвір’ї землянку і чекатиме Степана з війни.

Вже зовсім стемніло, а молода жінка, двоє хлопчиків і собака все ще сиділи на рідному попелищі у ту незабутню дощову осінь 1943 року.