Кохання по Інтернету

А цього разу обидві лавочки були зайняті бабусями, що торгували овочами й фруктами, то я перейшла дорогу і на площі сіла на лавку поряд із гарною юнкою. Одна не сідаю, бо чоловіки в таких випадках думають, що прийшла знайомитися.

Я їм відповідаю: «Мужчино, я вам 100 років не треба!» «Та чого ви так?!» - ніяковіє черговий кавалер. Але ж якщо я скажу навпаки, то він образиться на мене.

Дівчина навіть не помітила моєї присутності, бо була заглиблена у планшет. Я переглянула газету і стала роздивлятися незнайомку. Вона була не худенька, світло-русяве волосся не фарбоване. Видно, що сільська, але з заможної родини, бо поряд ще лежала крута мобілка, і вбрана вона була в дорогий одяг.

Коли врешті дівчина відволіклася від Інтернету і побачила, що поруч із нею сиджу я, ми розговорилися.

Софійка родом із Запорізької області, а в Олександрію приїхала поступати в медучилище, а згодом планує вивчитися на гінеколога. Житиме у своєї рідної тітки. Юнка стала із захопленням розповідати мені:

- Я познайомилася з таким гарним хлопцем! А які подарунки він мені дарує! І букети щоразу нові!

- А ти можеш показати хоч один із тих подарунків?

- Звичайно! - і стала показувати світлини на телефоні - парфуми в коробочці, цукерки, кольє, букети квітів.

- І це все є у тебе вдома?

- Та ні ж бо! Це все на моїй сторінці в Інтернеті.

Отак бідна дівчина задурена віртуальною реальністю, адже отого всього перерахованого насправді ж не існує.

- А звідки ж він? - цікавлюся.

- З Олександрії, - сказала і показала мені фото хлопця в білому костюмі на тлі чорної автівки і навпаки - в чорному костюмі біля білого автомобіля.

Для мене це просто було як кіно.

- А ви з ним зустрічалися? Чи хоча б по телефону спілкувалися?

- А навіщо мені той телефон? - відказала Софійка піднесеним голосом і продовжила розповідати, який він хороший і які гарні подарунки дарує.

Я придивилася пильніше - дівчина начебто нормальна, не обкурена, не наколота. Та і тітку її я трішки знаю. Вона мешкає у трикімнатній квартирі, дітей не має, весь час роз’їжджає по курортах і в закордонні подорожі.

Я пильніше придивилася до світлин омріяного моєю новою знайомою парубка. Скільки тієї Олександрії! Але його я ніколи не зустрічала. Можливо, він зовсім не з нашого міста.

Як можна закохатися по Інтернету? Дівчина, розумниця, закінчила школу з золотою медаллю, а вірить у віртуальне кохання?! Не розумію, як таке може бути? Адже вона його ніколи не бачила і навіть голосу його не чула, але з таким піднесенням розповідає про нього. Та це ж просто мильна булька, нуль! Хіба таке буває, щоб від неіснуючого літати в хмарах?