«Дурість на Балканах»,

Ці слова «залізного канцлера» виявилися, на жаль, пророчими. Слідом за вбивством спадкоємця престолу Габсбургів ерцгерцога Франца-Фердинанда і його дружини Софії, герцогині Гогенберг, не забарилася низка страшних, руйнівних подій: маховик Історії почав відлік серії світових конфліктів, які стали «фірмовим знаком» століття XX…

Про те, що постріли сербського студента Гаврила Принципа спричинили початок Першої світової війни, відомо всім. Але чому ж це вбивство мало настільки катастрофічні наслідки? Хто побачив, що політичні сили розставлені як доміно, і пустив у хід механізм, який перекроїв карту Європи і, значною мірою, всього світу? Заклавши, до речі, «завдяки» Версальській системі зерна майбутніх конфліктів, які переросли в Другу світову війну. І хто фактично підписав смертний вирок не тільки ерцгерцогу Францу-Фердинанду, а й 20 мільйонам — якщо говорити лише про наслідки Першої світової війни — ні в чому не винних людей? Однозначної відповіді на ці запитання немає і досі. Але ми таки спробуємо подати свою версію подій і поміркувати про роль залаштункових «лялькарів» у цьому, мабуть, найрезонанснішому вбивстві у світовій історії…

«А мене тут зустрічають бомбами!»

Вбивство, яке стало прологом до початку Першої світової війни сталося 28 червня 1914 року в Сараєво, нинішній столиці незалежної Боснії. Правонаступник імператора Франца-Йосифа I — його племінник ерцгерцог Франц-Фердинанд з дружиною Софією Гогенберг прибули в місто ранковим поїздом. Вони відвідали месу в католицькому соборі і о 9.30 ранку на відкритому автомобілі Graf & Stift Phaeton у супроводі почту з трьох машин рушили до ратуші, де їх очікував чиновницький бомонд.

Коли кортеж під’їжджав до мосту Цумур’я, з юрби кинули пакет з бомбою, начиненою, як з’ясувалося пізніше, цвяхами. Франц-Фердинанд, чудовий мисливець і спортсмен, зреагував миттєво й відкинув пекельну машинку вбік. Однак бомба потрапила прямо під автомобіль супроводу. Кілька офіцерів і перехожих дістали серйозні поранення. Виконавець замаху — Недєлько Чабринович — проковтнув ампулу з цианістим калієм, але отру­та не подіяла. Він спробував кинутися в річку, але був схоплений.

Ерцгерцог подальшу програму візиту коригувати не став. Вийшовши з авто поблизу ратуші, Франц-Фердинанд перервав міського голову Чурчича словами, сповненими гніву: «Пане старосто! Я приїхав у Сараєво з дружнім візитом, а мене тут зустрічають бомбами! Це нечувано!». Потім, трохи заспокоївшись, ерцгерцог вислухав привітальні промови, подякував городянам за теплий прийом і наказав їхати в лікарню до поранених офіцерів. Відраджувати його не стали, але маршрут кортежу було завбачливо змінено.

…Однак необоротний збіг випадковостей призвів-таки до трагедії. Військовий губернатор Боснії генерал Оскар Потіорек, який сидів в автомобілі ерцгерцога, забув повідомити водія про зміну маршруту й у розпачі вигукнув: «Це не та дорога!». Але було запізно. Автомобіль різко загальмував біля кафе на набережній Аппель. Саме тут сидів за чашкою кави ще один учасник замаху — Гаврило Принцип. Йому не вдалося перестріти ерцгерцога вранці, а тут несподівано побачив спадкоємця престолу зовсім поруч. Два постріли з браунінга з півтора метра стали фатальними: одна з куль розірвала сонну артерію Франца-Фердинанда, друга тяжко поранила Софію. Ерцгерцог прошепотів: «Софіє, не вмирай! Живи заради наших дітей!» — і знепритомнів. Він пережив дружину лише на 15 хвилин...

Гаврило Принцип

На набережній тим часом схопили вбивцю. Принцип відчайдушно опирався, намагався проковтнути отруту, а потім і застрелитися. Дивом не вибухнула бомба, яку він мав при собі. Усього під час операції прочісування Сараєво поліція заарештувала 25 бойовиків і їхніх помічників, здебільшого — громадян Сербського королівства.

Уряд Сербії приніс імператору Австро-Угорщини Францу-Йосифу I свої вибачення, але це ситуації не врятувало. Маховик було запущено, і вся Європа почала перетворюватися на військовий табір. 23 липня 1914 року Відень оголосив Белграду ультиматум, але з нездійсненними умовами. Серби, скріпивши серце, погодилися з усіма його пунктами, крім одного — допуску австрійської поліції на територію королівства. 28 липня Австро-Угорщина оголосила Сербії війну…

Втім, у перші дні вбивство ерцгерцога особливого враження — ні в Європі, ні в усьому світі — не справило. За кілька десятиліть, які передували цим подіям, від рук бойовиків різного штибу (від лівих радикалів до крайніх правих) загинули десятки можновладців і політичних діячів. У цьому списку були російський цар Олександр ІІ, прем’єр-міністр Петро Столипін, король Італії Умберто I, дружина Франца-Йосифа I імператриця Єлизавета Австрійська, президенти США Лінкольн і Мак-Кінлі... Трагедії мали локальний характер і не викликали гучних міжнародних скандалів. Однак тут було усунуто, як виявилося, ключову фігуру, і світоустрій почав розсипатися як картковий будиночок.

«Клаптева монархія»

На той час Австро-Угорщина була єдиною у своєму роді «клаптевою державою», яку розривали суперечності між народами, що населяли її територію. Слабкість імперії привертала увагу найбільших країн Європи: як союзної Німецької імперії і поки ще союзного Італійського королівства, так і потенційних противників — Франції, Великої Британії, Російської імперії. Але вони чекали того, що Австро-Угорщина невдовзі сама впаде під тягарем нездоланних внутрішніх конфліктів. Нагадаємо, що 1867 року під тиском угорців імперія стала дуалістичною монархією, чому чимало посприяла дружина Франца-Йосифа I Єлизавета Австрійська. Австрія та Угорщина мали власні уряди, незалежні фінанси, і лише зовнішня політика була прерогативою імперського міністерства закордонних справ. Власне, єдність імперії цементував старий Франц-Йосиф I, який правив уже 62 роки!

За переписом 1911 року, 40% жителів Австро-Угорщини становили слов’яни: чехи, поляки, українці, словаки, серби, хорвати, словенці й боснійці-мусульмани. Певна річ, не можна всіх слов’ян вишикувати в один ряд. Так, поляки у Східній Галичині фактично були панівною нацією при гнобленій українській більшості. Та й чехи за останні десятиліття серйозно просунулися у справі національної консолідації і в боротьбі з німецьким впливом на теренах Чехії та Моравії. Але всі слов’янські народи тією чи іншою мірою прагнули брати участь у державному житті, тоді як політична лінія правлячої династії передбачала визнання прав тільки «історичних народів» — австрійців (німців) і мадярів (угорців).

Але ж це був час створення й відродження національних держав у Європі. Особливо успішно відбувався цей процес на Балканах. Так, прикордонна Сербія в результаті вдалих Балканських війн 1912—1913 років збільшила територію і населення вдвічі й була охоплена небаченим національним підйомом. У Белграді посилилися великосербські ідеї, а керівництво країни наполегливо прагнуло об’єднати всіх південних слов’ян і підтримувало противників Габсбургів. Треба зазначити, що чимале південнослов’янське населення Австрії та Угорщини (5 млн. 855 тис. — хорвати, серби, словенці й боснійці) належало до абсолютно безправних «неісторичних народів», а відтак шукало підтримки в Белграді.

Природно, Франц-Фердинанд, як «без п’яти хвилин» імператор, не збирався потурати територіальним домаганням союзників і ворогів імперії. Але він непогано ставився до слов’ян загалом, особливо до чехів, до того ж розумів, що без рівноправ’я всіх етносів багатонаціональній імперії загрожує неминучий крах. Тому й не склалися в ерцгерцога відносини з угорською елітою, яка була затятою противницею триєдиної імперії. Він стояв біля витоків плану створення «слов’янської» автономії і прагнув перетворити дуалістичну Австро-Угорщину на Австро-Угорщино-Славію! У такому розвитку подій спадкоємець престолу бачив єдиний порятунок для вже немічного імперського організму.

Спадкоємець

Франц-Фердинанд мав ясну голову, був відлюдькуватий, холодний, досить розважливий і, головне, неймовірно впертий. Комбінація всіх цих рис не давала підстав сподіватися, що хтось зуміє серйозно вплинути на політику цієї людини. До того ж йому неоднораз таланило. Синові молодшого брата імператора Франца-Йосифа судилася кар’єра військового. 1875 року звичайний офіцер раптом розбагатів: він успадкував казкові статки згаслого роду італійських князів д’Есте. А через 14 років сталася інша доленосна подія. 30 січня 1889 року в замку Маєрлінг наклали на себе руки наслідний принц Рудольф і його коханка Марія Вечера («ДТ», №11, 2006, «Коханням поєднані на смерть»). Право на престол автоматично перейшло до батька ерцгерцога — Карла-Людвіга. Після раптової смерті батька 1896 року від черевного тифу Франц-Фердинанд став офіційно визнаним наступником імператора, з усіма турботами і привілеями, які з цього випливають. Хоча Карл-Людвіг іще при житті неодноразово підкреслював, що відмовиться від престолу на користь сина за будь-яких обставин.

У віці 30 років ерцгерцог ледь не помер від туберкульозу, але йому знову пощастило: він здолав хворобу, яка вважалася тоді майже невиліковною. Втім, до справ державних вінценосний дядько підпускав ерцгерцога неохоче: викликали побоювання і відлюдькуватість племінника — «собі на умі», і вже згадувана впертість, яку Франц-Фердинанд проявив, наприклад, при виборі дружини.

(Далі буде)