Нерозкрита таємниця

Тетяну Олександрівну дуже поважали не тільки співробітники, а й жителі села. Вона була чуйна, завжди могла допомогти людям у тяжку хвилину.

Одного разу фронтовий товариш її чоловіка по секрету сповістив, що Витязівський район планують розформувати і приєднати до Бобринецького району. Тому Тетяна Олександрівна продала будинок, звільнилася з роботи і переїхала до м. Бобринець.

Там купила будинок і влаштувалася на роботу вчителькою у школі. А от Світлана роботи тут не знайшла і тому поїхала на Донбас. Там вона влаштувалася на роботу завідуючою на зерносклад. Працювала добре, ніяких нарікань із боку керівництва не було, та й утримувачі зерна ніяких претензій до неї не пред’являли. Все було гаразд. Але під кінець року під час ревізії на складі були виявлені лишки зерна. Чому так сталося, Світлана пояснити не змогла, бо завжди важила зерно точно. Далі - суд і в’язниця. Засудили Світлану на три роки.

За ґратами Світлана познайомилася з однією жіночкою з Умані, і вони завжди трималися разом, а ще вона познайомилася з одним в’язнем. По можливості спілкувалися, а невдовзі вона зрозуміла, що вагітна. Їй було дуже соромно, а більш всього перед своєю мамою, та й перед собою теж. Тому Світлана тримала цю подію в таємниці.

Пройшла майже половину строку ув’язнення. Світлана і багато інших жінок попали під амністію. Світлана не знала, що їй робити, адже повертатися додому в такому стані їй було соромно, тому вона розповіла своїй подрузі з Умані, бацімто вона сирота і подітися їй нікуди. Подруга запропонувала їхати до неї в Умань, а далі буде видно. Так і вирішили.

Світлана влаштувалася на роботу в їдальню, вдома подрузі допомагала по господарству. Жили дружно. Прийшов час, і Світлана народила дівчинку. Через деякий час вона вирішила поїхати до Бобринця, подруга відмовляла її, але Світлана зробила по-своєму. Поїхала. Доїхала до Кіровограда, а далі міліціонер допоміг їй сісти на попутну машину до Бобринця. Дорогою Світлана запитала у водія, куди він їде, він відповів, що їде до Братська Миколаївської області через Бобринець і Витязівку. Коли вони заїхали в Бобринець, водій запропонував Світлані підвезти її з дитиною додому, але вона сказала, що їй потрібно у Витязівку, і вони поїхали далі.

У Витязівці водій допоміг їй вилізти з машини, вона давала йому гроші, але він відмовився їх брати і поїхав далі. Надворі вже було темно, дитина спала. Світлана підійшла до крайньої хати, тихенько поклала дитя біля порогу будинку, а сама повернулася на трасу до Бобринця. Жінка так вчинила, щоб ніхто не дізнався, що вона нагуляла дитину, перебуваючи у в’язниці.

До Бобринця вона вирішила йти пішки, а дорога ж не близька - десь 25 кілометрів. Пройшла десь три кілометри, коли почула якийсь шум і невдовзі побачила підводу, запряжену одним конем. На ній сиділи чоловік і жінка, які їхали з села Софіївка на ринок. Вони зголосилися підвезти подорожницю. До Бобринця дісталися майже під ранок. Світлана подякувала добрим людям і пішла додому.

Удома вона нічого не розповіла мамі про скоєне, але сумління її дуже мучило за такий негідний вчинок. Добре, що хоч фотокартка маленької донечки залишилася в неї, і вона, коли нікого не було вдома, дивилася на неї і гірко плакала. Побувши з тиждень у мами, вона поїхала в Кіровоград і влаштувалася на завод «Червона Зірка». А у Вітязівці, почувши плач немовляти, господарі вийшли з хати і побачили дитину. Занесли в дім, переповили, нагодували козячим молоком і понесли у лікарню. Лікарі сповістили про знайду в міліцію, і стражі порядку почали діяти, але пошук матері дівчинки нічого не дав, і дитину відправили в Кіровоград у будинок немовляти.

На той час у м. Новогеоргієвську, якого нині вже немає на карті, проживало молоде подружжя, а в них був товариш, який мешкав у Компаніївці. Всі вони були з одного дитячого будинку і підтримували зв’язок - листувалися, їздили в гості один до одного. Проживши три роки, Володя і Катерина (так звали молоде подружжя) не мали дітей. Коли вони звернулися у лікарню, то Каті поставили діагноз - безпліддя, а їй дуже хотілося стати мамою. При зустрічі у Компаніївці, вони сказали про це їхньому товаришу Миколі, а той запропонував взяти дитину з дитячого будинку. Володимир був не дуже радий такій пропозиції, а от Катя була не проти. З часом погодився і чоловік.

Почали вони збирати документи на всиновлення і приїхали до Кіровограда, де їм запропонували звернутися до пологових будинків чи до будинку немовляти. Там їм сповістили, що у них є дівчинка, якій не минуло ще й року. Батьків у неї немає, бо її було підкинуто до хати в с. Витязівці Бобринецького району. Так вони удочерили дівчинку і назвали її Олею.

Дитинка росла, не хворіла, була доглянута. А коли почали будувати Кримгес, то за планом Новогеоргієвськ попадав під затоплення, і всім жителям треба було виїжджати. Володя з Катею поїхали до Компаніївки, куди їх покликав Микола, навіть надав друзям під тимчасове житло літню кухню, а потім, мовляв, чи побудують, чи куплять собі хатку. Так Володя із Катею і маленька Оля опинилися у Компаніївці.

Поряд із Миколою жила старенька жінка з дорослою донькою, у яких був просторий будинок. А коли старенька померла, то донька перебралася жити в літню кухню, так їй було дешевше, бо була несила отопити великий дім, то вони перебралися до сусідки на квартиру. Сусідка працювала в заготхудобі і допомогла влаштуватися туди й Володимиру. Все було добре. Володимир працював, Катя поралася по господарству, донечка росла.

Минув час, і хазяйка сповістила, що вона буде продавати будинок і виїжджати. Володимир із Катею вирішили купити цей будинок. Домовилися з хазяйкою і оформили документи на Катю. Пройшло трохи часу, і колишня господарка приїхала машиною, завантажила речі й поїхала. Володимир на той час був на роботі. Настав вечір, а його все нема з роботи. Уночі вдома теж не ночував. Коли Катя вранці пішла на його роботу, щоб дізнатися, що трапилося, їй сказали, що він розрахувався. Катя чимдуж кинулася додому. До його речей, а їх немає. Тільки тоді вона втямила, що він утік із колишньою господаркою. От тоді вона здогадалася, чому будинок оформили на неї, а не на Володимира - він уже тоді планував покинути її. Отак Катя залишилася одна з донечкою. А що робити? Життя є життя.

У цей час Світлана, працюючи на заводі, познайомилася з одним чоловіком, теж працівником заводу, слюсарем. На першому побаченні він розповів, що був одружений, дружина померла і у нього є маленький син, якого він сам виховує. Живе він на квартирі, і господарка квартири дуже йому допомагає з сином. Звали цього чоловіка Степаном.

Одного разу він запросив Світлану у гості, щоб познайомити її з сином і господаркою. Світлана погодилася. Степан познайомив її з сином, якого звали Валентин. Хлопчина підбіг до неї, адже він думав, що це його мама одужала (батько говорив йому, що вона хвора). Ця подія дуже збентежила її, вона почала потроху забувати свій вчинок, а тут… А ще в той же вечір Степан запропонував їй одружитися. Але Світлана на цю пропозицію відповіла, що подумає.

Дома вона не могла заснути всю ніч, все думала про свій вчинок. На ранок дійшла висновку: своїй дитині вона вже нічого не дасть, то хоч чужій подарує тепло своєї душі, доброту свого серця. І Світлана перейшла жити до Степана.

Життя йшло своїм чином. Одного дня Світлана вийшла на двір погукати Валентина. Він грався на вулиці з сусідською дівчинкою, і коли вона його погукала, то сказав подружці, що його кличе мама і побіг. Дівчинка йому вслід закричала, що це не його рідна мати. Він цього не почув, але це почула Світлана. Ввечері вона розповіла все Степану, вони були дуже здивовані такою подією. Зрозуміли, що сусіди це обговорюють поміж собою, і ці балачки з часом дійдуть і до Валентина, а їм цього не хотілося. Світлана запропонувала Степанові виїхати до Бобринця і поселитися жити в її мами - Тетяни Олександрівни. Степан погодився. Вони розрахувалися з заводу і переїхали у Бобринець.

Тетяна Олександрівна була дуже задоволена. Степан і Світлана влаштувалися на роботу, з часом Степану дали квартиру, і вони переїхали жити туди. Тетяна Олександрівна знову залишилася одна. Валентин виріс, закінчив школу, поступив у сільгосптехнікум, звідки пішов служити в лави армії. Відслуживши, він повернувся до навчання. В технікумі він познайомився з однією красунею - дівчиною, яку звали Олею, вони покохали один одного.

Катя так і мешкала у Компаніївці, про Володимира вона нічого не знала, та й не хотіла знати. Оля закінчила школу і поступила навчатися до Бобринецького сільгосптехнікуму. Там вона познайомилася із Валентином. Обоє закінчили навчання і, щоб не розставатися, вирішили одружитися. Світлана коли побачила Олю, то в серці щось кольнуло. Їй здалося, що вона вже десь бачила цю дівчину. Потім вони познайомилися з Катею, мамою Олі, домовилися про весілля.

Після весілля Валентин і Оля стали жити у Тетяни Олександрівни. Одного разу Світлана прийшла до мами провідати дітей і помітила, що Оля сидить на дивані і розглядає фотоальбом. Вона теж приєдналася. В альбомі Світлана помітила фото маленької дівчинки, яку вона начебто десь бачила, і запитала у невістки: «Звідки у тебе це фото?» На що Оля відповіла, що це фото з неї, коли вона була ще маленькою. У Світлани аж забилося серце. Вдома вона знайшла фото своєї донечки, подивилася і їй здалося, що вона дуже схожа на маленьку Олю. Потім вона поїхала до Каті в Компаніївку і запитала її: «Катю, Оля - не твоя рідна донька. Ти її вдочерила?» Почувши ті слова, Катерина ледь не зомліла, так їй стало кепсько, адже пройшло стільки років, і ніхто нічого не знав, а тут наче грім серед ясного неба.

Але Світлана заспокоїла сваху, запевнивши, що вона нікому нічого не скаже, а ще вона зізналася, що Валентин їй теж не рідний. Вони розповіли одна одній, як усе було, але про свою донечку Світлана промовчала, це так і залишилося її таємницею, хоча Світлана й зрозуміла, що Оля - її донька.

Йшов час. Помер Степан, і Світлана запропонувала Олі вмовити Катю переїхати жити до неї, та погодилася. Стали вони жити всі в одному місті. Валентину запропонували посаду головного агронома в Миколаївській області, і він дав згоду. З часом йому там виділили будинок, а потім вибрали головою колгоспу. З цієї посади він пішов на заслужений відпочинок, а коли розвалилися колгоспи, тозайнявся фермерським господарством. Згодом Валентин забрав до себе і своїх мам - Світлану і Катю. Таємниця Світлани так і залишилася при ній.