Просто Марія,

У Марії підростало шестеро дітей, із сьомою була при надії. Того року лютували страшенні морози. В хаті вода у відрі до ранку замерзала. Дров не було за що купити. Палили бадиллям, кукурудзинням, старими плотами. Навіть гарбати з прутиків не було чим заварити.

Населення після війни поділялося на бідних і заможних (ті, в кого була одна дитина, або бездітні). Тоді буханець глевкого чорного сталінського хліба ділився не на двох-трьох, а на 11 ротів. За ним треба було відстояти в черзі від другої години ночі аж до ранку. Хто спішив на роботу — лишався без нічого, а решті діставався один буханець в одні руки.

Перед самими пологами вирішила Марія піти до родичів за 25 кілометрів від дому. Там і лікарня працювала, і в рідних було чим палити (кругом ліси). Вирушила вона з дому пізно ввечері, щоб ніхто не бачив (та й чоловік усе допікав за сьому дитинку). Вибилась із сил, поки здолала шмат дороги до цвинтаря. Снігу — по пояс. Уже зовсім смеркло. А хурделиця така, що за крок нічого не видно. На ногах — шиті валянки, а калоші з них так і залишилися в заметах разом з онучами, якими були замотані коліна. Заметіль вила вовком, засипала очі. Мороз такий, що повіки примерзали. Йти далі не було сил. Два дні кусочка хліба в роті не мала. Свою пайку віддавала діточкам, бо не могла дивитись у їхні голодні оченята.

Зупинилася коло горба. Значить, уже цвинтар, а скраю — могила полонених червоноармійців. Німці масово винищували їх за колючими дротами. Бідним солдатам давали якісь відпадки та сирі буряки. І голодні, без даху над головою, на дощах і вітрах, на сонці й на пекучому морозі, люди масово вигибали. Нещасні, щоб зігрітись, напихали під лахміття на собі сухої трави, соломи — і це трішки рятувало їх від холоду. Кинувся тиф. Одного дня німці відчинили брами таборів смерті — й тисячі людських кістяків розповзлися дорогами. При битому шляху сідали нещасні, заражені тифом, щоб відпочити, і ті місця були їхнім останнім постоєм.

«Ісусе Зборівський, врятуй моє дитятко», — весь час повторювала Марія в думці, бо вголос молитися не мала сил. Цвинтаром іти їй було лячно навіть за дня. А тут серед ночі й пітьми страху не було. «Ті, котрі тут лежать, — думала, — ще більші хрести перенесли: хто помер, а хто вижив — світило йому 25 років Сибіру».

Несподівано ноги зачепилися за горбок. У вухах лунали слова вагітної жінки з черги за хлібом. Вирішила вона позбутися своєї дитинки. І приснився їй сон, ніби йде вона біля церкви, а звідти лунає голос ангелика: «Мамо, поколиши мене!» І не пішла ця жінка на тяжкий гріх.

А бідненьке дитя Марії ніби не ворушиться. Скинула вона куфайку, постелила на горбкові й лягла животом на неї. Може, хоч трошки зігріє його. Ніби заснула. Відкрила очі — пітьма розсіялася, а вона лежить не на горбку, а на могилі єдиного на весь район лікаря Михайла Бойка, який, рятуючи полонених, заразився тифом і помер, залишивши сиротами двох маленьких діточок. Уявіть себе в умовах, коли від вас залежать інші життя, але є загроза власному, за яким — ціла родина. Яку це треба мати душу, щоби під час бушування смертельної недуги йти рятувати інших наперекір усьому, навіть здоровому глузду: «Бо хто ж, як не я, лікар?»

«Бо хто ж, якщо не я — мати?» — подумала Марія і підвелася. Вона пригадала, як із сусідами приходила першого листопада на могилку лікаря світити свічки. Він, навіть мертвий, виконував свій лікарський обов’язок. Десь узялися сили. Таки вибралася із цвинтаря, тримаючись за фігури і хрести. Зраділа, що добралася до цісарського гостинця, бо тепер — пряма дорога до Золочева.

Але не так вийшло, як вона думала. Зборів був побудований на трьох валах, під якими проходили ходи, в яких ховалися жителі від татарської навали. Гостинець над цими ходами часто провалювався. І саме тут, виходячи із подвір’я школи, Марія попала в таку яму. Впала животом на гранітні камінці, знепритомніла. Розплющила очі — перед нею та сама дорога, якою вели німці тисячі євреїв до останнього місця спочинку. І згадала, як коло школи німці дали нещасним змогу сказати свої прощальні слова. Взяв слово молоденький красень аптекар із Озерної: «Я знаю, на нас має прийти кара за Ісуса Христа. Але чому саме тоді, коли я живу?» Ці слова пригадала Марія — і вони дали їй сили вибратися з ями. Адже німці вели людей з діточками на смерть, а вона рятує дитятко у своєму лоні на життя. Дійшла до саду Редькви.

«У саді Редькви нацистські вбивники привели тоді дві тисячі голих — без одежі жертв і стріляли по них з кулеметів. Люди падали до великих траншей мертві, а деякі тільки поранені, їх ще живими засипали землею. Це був 1943 рік». (Ліпа Фішер з Озерної). Таких погромів було три: перший — у липні 1941 року, другий — в серпні 1942-го, третій — у квітні 1943-го.

«Моя ти дитиночко, я врятую тебе!» Після падіння в яму дитя стало сильно штовхатись. А до Золочева — половина шляху. Перед Плуговом почали відходити води. Страшний мороз. Мокрі ноги вкривалися льодом. По плоті зайшла на чиєсь подвір’я, доповзла до комірчини і там почала народжувати свою сьому дитинку. Без крику, бо не було сил. Але на гавкіт пса вийшов господар дому. Приніс соломи й допоміг їй. До хати не брав, бо боявся тифу. Так народився в Марії ще один хлопчик.

Страшна ніч 2 лютого 1945 року стала хресною дорогою для української матері. Пройдений нею шлях був хресною дорогою всіх матерів, бо цим шляхом йшли їхні сини, брати, батьки на каторгу, на свій вічний спочинок. А хлопчик Марії виріс. Дослужився в армії до майора. Тільки в дитинстві докучали застуджені вушка.

…Виростали діти Марії в голоді й у холоді. Корівчина їх виручала. А влітку йшли пасти корови до інших людей за харчі. У річці ловили кошиком в’юнів і раків. А якою смачною була смажена кропива й лобода з молодим часником, кропом! У магазині купували гідрожир, комбіжир, маргарин був делікатесом, на масло не вистачало грошей. А ще хлопчики ловили на городах сильцями кротів, знімали шкірки, прибивали цвяшками до дощинок. Потім здавали в заготконтору по 10 коп. (після реформи — 1 коп.)

Ще рятували їх жорна. Але за них карали. На пасовиську старші нишком вчили співати заборонену пісню: «На Вкраїні біда чорна, біда чорна, да гей! По всіх селах мелять жорна, мелять жорна, да гей! Там ходять з торбинками, там кидають жменьками. Жорнівками вправо, вліво, щоб їсти ся не хтіло. Пише Сталін до Гітлера, мелять жорна як холєра. Гітлер йому відписує, що всі жорна покасує…»

Почастувала Марія свого швагра з дівчинкою чорними варениками з житньої муки. Він привіз їй саночками дров. А цукерки дітям заміняли цукрові буряки, терті на борщовій терці і печені на бляшці в братрурі. Діти ходили до школи по черзі, бо було тільки дві пари кирзових чобіт. Хату освічували карбідом, який засипали в спеціально дороблені гільзи, та гасовими лампами. Пізніше з’явилися примуси і керогази. З одягу хлопці носили штанці з німецької воєнної плащ-палатки. А дівчаткам шили сукенки з парашута. Старші дівчатка носили босоніжки-деревляки. Підошва складалася з трьох кусків деревини, а верх переплітали гнотом із ламп.

Щоб вберегтися від тифу, під ліжком завжди стояла пляшка з дустом. Після того як всі вставали, мама «щедро посипала солому і верето на ліжку дустом». До всякого болю діти звикали. Босі ноги проколювали склом, колючим дротом з концтабору, ржавими цвяхами. Стерня на полі так наколювала босі ноженята, що через два-три дні вони покривалися наривами. Тоді діти шпилькою-графкою витягували з них кусочки соломи.

На уроках фізкультури ходили на Тустоголівську гору на лижах. Онучів для чобіт не було з чого вдерти. Майже в кожного школяра були приморожені ноги. Марія рятувала їх, змащуючи нафтою.

Біль тіла навчилися витримувати, а от біль душі та серця тяжко було перенести. До школи ходили через Присовецьку вулицю. Там на перехресті під величезним ясеном стояла фігура. І цю фігуру діти на Зелені свята прикрашали. Одного року прибрали гарно коло фігури, обсипали пісочком і червоною глиною, обклали шаваром, а 15-метровим вінком, сплетеним з волошок у дві квітки, обвили всю фігуру до верху. А пізно ввечері під’їхала вантажна машина, шофер закинув ланцюг на фігуру і рушив. Уранці діти побачили тільки руїни. Не боялися вони тепер нікого. Встали кругом тих камінчиків на коліна і вголос молилися. А гіркі сльози горохом котилися по їхніх личках.

…У тій великій сім’ї Марії, в тій нужді, голоді й холоді підростало жовтокосе дівчатко з волошковими очима. Це була права рука матері, бо найстарша (1928 р. н.) Тільки в школі вчителі помітили, що в Наді гарний голос. Завжди виступала на шкільних ранках, у клубі. Слухаючи її спів, не тільки жінки плакали, а й мужчини витирали очі.

Чули її працівники культури з Тернополя. Через деякий час приїхали двоє артистів з хору Верьовки. Прослухали Надію і запропонували поїхати з ними. Не поїхала, бо в батьків не було грошей не тільки на прожиття в столиці, а й на квиток. Цього ж року з Львівської консерваторії приїхали викладачі, щоб забрати Надю на навчання без вступних іспитів. Відмовилася, бо з ким вона залишить оту дрібноту — мама ж сама ради не дасть.

…Пам’ятав спів Надії і її однокласник Іван Нечай (1928 р. н.) Він попросив мене обов’язково написати про «нашу Надю» — так любовно називали її колись зборівчани. Щоби теперішнє покоління знало, які таланти виростали на наших землях…