Усе по-чесному

Люба і Віктор були сусідами. В кожного своя сім’я, свої радощі і печалі. По-сусідськи товаришували. В обох дитинство і юність були схожі. Обох виховували тільки мами. Любин батько пішов з сім’ї, коли їй було 3 роки. Де він вештався, ніхто не знає, отже аліментів не одержували. Мама сама виховала гарну і порядну дівчину.

Батько Віктора мав другу сім’ю, аліменти платив регулярно, але Віті цього було замало. Він хотів, щоб батько завжди був поруч. Щоб не тільки годував і одягав, а дарував любов і підтримку, батьківське тепло. Але тато не повернувся, і Віктор в житті досяг усього сам. Добре навчався, допомагав дідові в кузні, опанував токарну справу, зварку, добре знався на автомобілях. Закінчив с/г інститут і став інженером-механіком. Після навчання працював у досліднім господарстві, отримав будинок, зведений для фахівців. Люди поважали його за золоті руки, розум, привітність і щирість. Хотів і матір перевезти до себе, але вона не погодилася.

Хоч і задивлялися на молодика дівчата, та він відразу, тільки побачив, закохався в Анжеліку. Таке рідкісне, незвичайне ім’я їй личило. Мала щось від знаменитої героїні-красуні з французького фільму «Анжеліка і король». Була розлучена. Мала сина Дениса. Незабаром вони побралися. На весіллі його мати часто витирала сльози, що самоволі бігли й бігли з очей. «Мамо, ну чого ти? - турбувався він. - Все ж добре!» Мати тихо відповідала: «Так, синку, добре…» І сумно всміхалася (серце відчувало, що невістка не є тією жінкою, яка зробить її сина щасливим). А поки що все і справді було добре.

Віктор поспішав додому до дружини, жалів її, намагався переробити всю важку роботу сам. Любив возитися з хлопчиком і мріяв про доню. Прожили 5 років. Анжеліка і не збиралася народжувати. Віктор часто їздив у відрядження. Сумував за сім’єю. Привозив подарунки, ласощі, зароблені гроші всі до копієчки віддавав дружині. Ох, ці гроші! Не трималися вони чомусь у домі. Як вода проміж пальців спливали. Скільки не приносив, їх ніколи не вистачало, й Анжеліка часто позичала у сусідки Люби. Вони товаришували, але були зовсім різні. Люба була теж гарною, ніжною і милою. Повна протилежність різкій, розкутій і цинічній Анжеліці.

Люба згадує:

- Я сама вважаю себе винною. Треба було бачити, хто є коханий (перший чоловік), п’є він чи не п’є. Якщо п’є, то треба було від нього втікати, а не дітей народжувати. Скільки було радощів, коли народилася донечка Катруся! Та радість випарувалася, як тільки побачила у вікно пологового будинку п’яного чоловіка. Він стояв на колінах у брудному снігу. У мене відразу пропало молоко. А коли прийшов час забирати з пологового будинку, то попрохала маму, щоб вона не брала з собою пиятика. «Доню, хіба ти гірша за інших? Всіх приходять забирати чоловіки», - крізь сльози казала мати.

Приїхали мама, подруга і чоловік. А я не хотіла давати йому дитину, бо боялася, щоб не впустив.

Йому було вже 33 роки, а я зовсім молода, недосвідчена, хоча вже усвідомлювала, яке цеі горе, коли чоловік - алкоголік. Усе в хаті і на дворі робила сама, на нього не надіялася. Рада була, коли його вдома не було. Хіба це щастя? Скільки ховалася з дитиною потайки від усіх! Не хотіла, щоб люди знали, як я живу. Дитина спить, а я думаю, як мені бути далі…

Коли я захворіла, і мене поклали у лікарню, просила чоловіка не пити і бути з донечкою. Але горілка для нього була важливіша. На третій день посеред ночі чоловік стукає у вікно (лежала на першому поверсі). Визираю: внизу стоїть коляска з дитиною. А в мене одягу немає, тільки халат. Що робити? Жінки вдягли мене в декілька халатів, поставили стілець, і я вилізла на підвіконня. Було високо, хоч і перший поверх. Але робити нічого, і я стрибнула до дитини. Виявилося, чоловік поїхав на відкриття бару, а його кровиночка залишилася на вулиці. Змушена була відпроситися з лікарні і хвора пішла з коляскою додому пішки, а це 5 км.

Розлучитися не наважувалася. Коли тверезий бував, добрий, хороший, та й свекруха просила не кидати його, бо пропаде зовсім. Ми з нею надіялися, що він вилікується. Пити почав, коли закрили сирзавод, роботи не було. Таки вмовили лікуватися і нарешті закодували. Яка то була радість! Коли влаштувався на роботу, повертався додому тверезий. І все ж, яка іронія долі?! В спеку, розігрітий стрибнув у річку, і в нього зупинилося серце…

Мати настійливо кликала до себе. На той час вона вийшла заміж. Вітчим виявився порядною людиною. Було де жити, мала роботу. Працювала фельдшером.

І свекруха підтримувала. Кожен ранок відводила Катрусю в дитсадок, ввечері забирала. Поралася на городі, варила їсти, читала онучці казки, поки вона не засинала. А я лежала до ранку з розплющеними очима і все думала, жаліла за своїм, таким незграбним життям.

Усе ж потроху налагоджуватися почало, забулося погане, а лишилося лише світле і добре. На маленьку зарплату примудрялася господарювати, ще й матері щось висилала…

Віктору подобалося в затишній Любиній оселі, її смачні страви (вона запрошувала сусідів на свята, Дні народження донечки і свої). Анжеліка не любила готувати, обходилася ковбасою, консервами. Він прощав їй не зварений борщ і розгардіяш у домі, бо любив. Йому хотілося затишку в оселі, мати власну дитину. Та це були тільки марні мрії. Він намагався обігріти батьківським теплом Дениса, та хлопець підростав і ставав вередливим. Вимагав дорогих іграшок, обновок. Анжеліка заспокоювала його: «Батько купить!» І він купував. Якось збираючись у відрядження, не знайшов у схованці грошей. Запитав у дружини:

- А де ж гроші?

- Немає! - відмахнулася вона.

- Як? Я ж недавно приніс!

- Витратила. Віддала борги, чобітки он купила. Побіжу до Люби, позичу…

Побігла до Люби, позичила 200 гривень.

- Можу дати лише до суботи. Їду до Канева, сестра заміж виходить, запрошує на весілля.

- До суботи віддам.

У п’ятницю Люба, ніяковіючи, прийшла до сусідів.

- Ой! Віктору затримали аванс, - бідкалась сусідка. - Позич десь, або поїдеш на наступні вихідні…

- Не можу я. Я ж казала тобі, що у сестри весілля, вітчим мене зустрічатиме на станції. Та і в кого я позичу?

Анжеліка сміється:

- Де ж я тобі візьму? Попроси свекруху, хіба не дасть?..

Люба мало не плакала. А Віктор не знав, куди подіти очі від сорому. Анжеліка сказала зі сміхом:

- Грошей немає, а от Віктора можеш забирати. В господарстві знадобиться…

Від образи й приниження йому забракувало повітря.

- Ти що, з глузду з’їхала? - з осудом сказала їй Люба. - Мені потрібні мої гроші, а не твій Віктор.

Анжеліка реготала:

- Бери, не пожалкуєш!

Люба спалахнула гнівом:

- Не гніви Бога! Такого чоловіка ні на які гроші не поміняєш, такий долею посилається раз і назавжди!

Сусідка продовжувала весело:

- Чоловіка можна знайти, а от де взяти гроші посеред ночі?

У Люби вже сльози на очах виступили, слова десь поділися. Хіба зрозуміє її сусідка, в якої все є, та бракує лише совісті?! Боячись розплакатися, пішла до дверей.

- Почекай! - покликав Віктор. - Ось тільки речі візьму. Я швидко.

Люба таки розплакалася. Віктор ішов слідом за нею, а вона благала:

- Ти що, жартів не розумієш? Не сором мене! У мене і без вас клопоту вистачає…

А Віктор заспокоював:

- Не переживай, все буде гаразд. Тепер я твій, все по-чесному.

Подальшими подіями тішилася вся вулиця. Віктор йшов на роботу, або їхав у відрядження, Анжеліка била сусідці вікна й обзивала такими словами, що ні в якому словнику не знайдеш. Люба мусила перебратися до свекрухи, але Анжеліка знаходила її і там. Повертався Віктор, забирав її назад, міняв вікна, що були побиті, а Анжеліка знову їх била.

Люба перебралася жити у медпункт, Анжеліка і сюди прийшла. Скручувала з пальців дулі і тицяла Любі в обличчя. Кричала:

- Ти що, дурна зовсім? Він же на зло мені пішов до тебе! Потрібна ти йому! Подивись на себе в дзеркало! Він все рівно повернеться до мене.

Люба змушена була поїхати до батьків у Канів. Та через кілька днів туди ж приїхав і Віктор.

- Давно мріяв жити у Каневі, гарно тут у вас!

- Не переслідуй, - говорила Люба. - Не люблю я тебе.

- Нічого, зате ти мені люба. Звикнеш! А, може, й покохаєш…

Згодом вони повернулися назад у Городище, обоє працюють. Люба народила хлопчика і дівчинку. Віктор започаткував власну справу. Обоє щасливі. Віктор не натішиться Любою і дітками.