Загадка однієї любові...

Олексій був старшим від мене на рік, а дівчина, яку він кохав, на рік молодша. Не зумів він знайти стежку до серця Віри. На той час любов не вимірювалася інтимними стосунками. Навпаки, дівчата зберігали цноту для того єдиного, про якого мріяли, та й хлопці розуміли дівчат і не намагалися звабити до інтимних стосунків. Якщо молоді люди були закохані, то ждали своїх майбутніх половинок, доки ті закінчать навчання або відслужать в армії.

Олексій знав Віру майже з дитинства, навчалися в одній семирічці, а потім у десятирічці, хоч він і на два роки раніше. І Олексій, і Віра навчалися майже на відмінно. Коли Віра після семирічки з’явилася у середній школі, Олексій з подивом помітив, що оте невеличке карооке дівча перетворилося на струнку і дуже чарівну дівчину. Він був комсоргом школи, а Віра - комсоргом класу, тож частенько доводилося працювати над виконанням тих чи інших комсомольських справ разом.

Хлопець і не помітив, як дівчина заволоділа усіма його помислами, та як підступитися до неї, він не знав і тому тамував свої почуття у собі. Якось під час зимових канікул парторг школи зібрав комсомольський актив для вирішення якоїсь нагальної справи. Обговорення затягнулося, і додому поверталися, коли вже стемніло. Вийшло так, що довгу дорогу їм прийшлося долати вдвох.

Ішли степом, про щось розмовляли, і раптом Олексій обхопив Віру за стан, потягнувся до поцілунку і зразу ж його руки ковзнули по гнучкому стану дівчини, торкнулися інтимних місць. Віра не очікувала такої поведінки хлопця, та вмить зрозуміла його наміри. Натуживши всі сили, дівчина відштовхнула залицяльника і рвонулася вперед.

Бігти було важко, саме була відлига, тому під ногами була багнюка, та вона бігла, не зважаючи ні на що. Олексій зрозумів, що накоїв непоправиме, та все ж рвонув услід за юнкою, вигукуючи: «Віро, почекай! Віро, пробач! Віро, я більше не буду!» Та догнати дівчину не зміг.

Після цього випадку Віра взагалі перестала дивитися в бік Олексія, і жодного разу не залишалася з ним наодинці не тільки ввечері, а й у денні години. Полегшено видихнула лише тоді, коли хлопець отримав атестат. Олексій неодноразово намагався переговорити з дівчиною, та вона не давалася з ним на розмову.

Олексій поступив до столичного вузу і вже не міг завадити Вірі спокійно вчитися і жити. До клубу дівчина майже не ходила, все-таки остерігалася появи і приставань Олексія, тому якщо й відвідувала якийсь клубний захід, то ніколи не йшла з нього сама, завжди в компанії.

Після закінчення школи навчалася в обласному вузі і за ті прикрощі, які отримала від Олексія, поступово забула. Навчаючись в інституті, знайшла свою долю, вийшла заміж, народила дітей. Працювала, жила, любила. Жила в районному центрі, але в село навідувалася до мами. Про Олексія нічого не знала, та й не хотіла знати. Але якось, їдучи від мами, на одній із зупинок до автобуса зайшов Олексій. Віра трохи стривожилася, та був день, навкруг люди, і вона вже не та слабенька дівчинка, яку знав молодик, постояти за себе зможе сама.

Коли вийшла з автобуса, не побачила, та все ж відчула, що він йде назирці. Віра додала в швидкості, та Олексій легко її наздогнав, узяв у руки її валізу, привітався, і попросив вислухати його. Вірі не хотілося його слухати, та куди ж дінешся?! А він боявся, щоб вона знову не втекла, і спішно не до ладу вибачився й повідомив, що він усе життя її любив, та й тепер кохає, що завжди і все про неї знав, адже спільні знайомі у них є. Усе життя каявся тим своїм проступком, і думав, як домогтися, щоб Віра йому пробачила.

Той випадок пояснив тим, що якраз напередодні одна з дівчат сама запропонувала йому вступити в інтимні стосунки і ото йому збрело в голову перевірити, чи й Віра така ж. Повідомив, що працює в столиці, був одружений, та сімейне життя не склалося - розійшлися. У дружини є нова сім’я, син навчається у вузі, він допомагає. А полюбити більше нікого не зміг, та ось вилив душу перед Вірою, і йому полегшало, дав Вірі папірець зі своєю адресою та телефоном й попросив, щоб у разі необхідності вона не нехтувала його допомогою, тим паче, що син Віри теж уже навчався у вузі.

Вона лише кивнула йому головою і сказала тільки одне слово: «Прощавай!» Та й папірець той викинула, навіть не заглянувши до нього. Коли Віра якось повідала мені цю історію, мені захотілося таким людям сказати:

А іноді й таке буває,

Що хтось життя прожив і не збагнув,

Чи то любов його минає,

Чи то він сам любов свою минув!