№265 від 09.11.2006p. | |
Передплатний індекс: 23429 Тел. +38(0362) 623131, (098)0565477 |
#Без кордонів
У міжнародному супермарафоні навколо Чорного моря взяли участь дванадцять любителів бігу з Туреччини, Болгарії, Румунії, Молдови, України, Росії та Грузії. Складною трасою, що місцями проходила на висоті дві тисячі метрів над рівнем моря, спортсмени подолали понад 4300 кілометрів протягом трьох тижнів, з 16 вересня по 10 жовтня. Своїми враженнями від забігу ділиться з читачами “РР” єдина представниця України в міжнародній команді - рівнянка Оксана ПРОКОПЧУК (на фото крайня зліва).
- Оксано, які враження стали для тебе найяскравішими?
- Чудових моментів було дуже багато. Це і Свято Вина в Сочі: море винограду, веселощів, сонця. Вразив спів чоловічого хору, яким нас зустрів Батумі: від грузинських пісень просто мурашки бігали по шкірі. Взагалі, в Грузії нас зустрічали дуже тепло. У Поті попереду нашої марафонської команди гарцювали вершники з прапорами, а потім ще кілометрів п’ять після пробігу по місту нас супроводжували місцеві футболісти, легкоатлети і просто любителі бігу.
Гарно зустрічали учасників марафону турки: доброзичливо посміхалися, привітно махали руками. А туркені, яким Коран приписує носити довгі спідниці та ховати від чоловічого погляду плечі, ноги, руки, з подивом дивилися на наших спортсменок у шортах і майках, але не засуджували - лише дивувалися: невже таке можливо?
- Крім Росії, Туреччини і Грузії, на шляху марафону були Болгарія, Румунія, Молдова та Україна. Яким було там ставлення до марафонців?
- Болгари зустрічали нас, як братів. А перетинаючи кордони Румунії та Молдови, ми раділи, що цей відрізок марафону в цих країнах виявився найкоротшим. Але українські митники показали себе, м’яко кажучи, не з кращого боку.
Після закінчення марафону ми з російськими учасниками марафону поверталися на батьківщину в одному автобусі. На КПП між Молдовою та Україною нас порахували, зібрали паспорти і попередили, що оскільки автобус належить російському турбюро, в’їхати в Росію ми повинні у тому ж самому складі. Тобто, замість того, щоб прямувати до Рівного, я мусила б спочатку перетнути всю Україну, добратися до Москви, а вже звідти знову повертатися в Україну. Чи не безглуздя? Поки все це пояснювали нашому керівникові, я тихенько витягла свій паспорт із загальної купи (митники вже поставили необхідний штамп про проходження контролю), взяла свій рюкзак і перейшла кордон пішки.
- А приємні несподіванки траплялися?
- Дуже приємно було зустріти у Стамбулі свого земляка - і не будь-кого, а консула України! Як з’ясувалося, він родом із Гощі - мого рідного міста. Хоча, через екскурсію в Айя-Софію, ледь не відстала від марафонців. У консульському авто з “мигалками” і прапорцями ми наздогнали групу бігунів.
А ще мене і двох моїх товаришів ледь не загубили на стамбульській набережній, де ми влаштувалися на ночівлю просто неба: у готелі була страшна задуха. Тоді нам допомогли наздогнати своїх турецькі жандарми, яким ми пояснили мовою жестів, що ми спортсмени, а не бомжі: мобілки, паспорти, спортивна форма з емблемою супермарафону і взуття - все залишилося в автобусі, який вирушив без нас. Хлопці жартували: продамо тебе в гарем, за ці гроші візьмемо таксі і доженемо автобус.
- Бачу, тебе не продали в гарем, ти навіть не схудла і не втратила почуття гумору.
- Так, ми фінішували без втрат. Я збагатилася цікавим досвідом. Тепер мрію взяти участь у наступних акціях Міжнародного супермарафону.
09.11.2006 | Валентина ЗАХАРОВА |
Рівне-Ракурс №10 від 09.11.2006p. На головну сторінку |