Мамина сповідь

Вийшло так, що я народила шестеро дітей. Попри все, ходила на роботу, діти відвідували садочок, старші — школу. Було у нас господарство, як то заведено на селі: корова, свині, кури, кролі. Усі дружньо працювали. Чоловік був дуже старанний, в усьому теж допомагав. Звичайно, працювати доводилось багато. Але не так втомлювала робота, як хвороби дітей. Я дуже тоді переживала. Найбільше хворіли двоє молодших — син та дочка.

Коли наші діти були вдома, то нам здавалось, що всі вони дуже уважні, дружні, слухняні. У школі поводились добре, їх ставили у приклад. Та коли виросли, створили свої сім’ї, дуже все змінилось.

Я намагаюся усіх однаково любити, допомагати, турбуватися про них, співчувати, виховувати внуків, які для нас є найдорожчою радістю. Та для своїх двох наймолодших дітей ми наче не батьки. Усе їм не підходить. Не так спитали, не так сказали, не так зробили. Та це ще півбіди. Якщо часом зайдемо до них в кімнату, бо мешкають вони у нашому домі, то діти сина, наші онуки, нас з чоловіком виганяють. Ідіть, кажуть, геть, бо ви смердючі. Ми ще, хвала Богу, можемо себе доглянути, помитись і переодягнутись. Тепер є можливість попрати у пральній машині, і лазню маємо.

Відтоді я, кажу правду перед Богом, не можу більше любити ані цих дітей, ані невістку. А син став до нас такий байдужий! Майже ніколи не приходить, не спитає, як наше здоров ’я, чи нам допомогти. Правда, образливих слів ще нам не казав, але і добрих також. Живе з нами як чужий, як квартирант.

А про нашу дочку можна написати цілу історію. З першого року народження дуже хворіла. Скільки ночей недоспали, скільки сліз пролили, скільки переживань, — і скільки болю та образ доводиться нам від неї терпіти сьогодні. У селі розповідати про свої гризоти якось соромно. Хтось скаже, як виховала, так і маєш. Але мене мучать думки: усіх же ми дітей однаково вчили, виховували, любили, а вони такі різні!

Як би хотілось, щоб усі діти були в материнському серці. Та цим байдужим і невдячним, видно, тісно там. Вони силою вириваються з мого серця. І доведеться їх відпустити. А в матері на тому місці утворюється глибока рана, яка болить і вдень, і вночі, і навіть уві сні. Бо і сни бувають такими жахливими.

А тепер про дочку. Гарна була дівчинка. Дивлюся на фотографію, і не віриться, що з такої миловидної дівчинки виросла така черства та байдужа донька. Живе вона від нас через дорогу. У вікно дивлюся на її дім та внуків, і серце рветься від болю, від такої неправди, яку повинні пережити ми, батьки.

Закінчила вона гарно школу. І тут за нею почав упадати хлопець. Страшний розбишака на той час. Жодна бійка не обходилась без нього. Просили її з ним не зустрічатися, але вона не послухалась. Вийшла за нього заміж, переїхали жити до його батьків.

Почалися клопоти. Він її бив і виганяв з дому. А вона все терпіла — соромно було скаржитись на нього, бо не послухала нас. Одного разу взимку вибігла з дому з малою дитиною в самих шкарпетках до нас. Тоді прибігла його мати і почала просити, щоб ми щось робили, бо сама ради з ними не може дати. Дочка тоді сказала, що йде від нього і буде жити у нас. Спочатку він п’яний приходив і викликав її, але вона до нього більше не пішла.

Навесні поїхала до Чехії, а дитину залишила на мене з батьком. Дівчинці було тоді півтора року. Пропрацювала сім місяців, заробила грошей, одягнула себе та дочку. А він так ніде і не працював. Казав, що жити так не буде, подає на розлучення. Але згодом вони помирились і так йшло життя: то дочка винна, то ми, батьки, винні. І лилась на всіх по черзі брехня, бруд. Бійки, образи. Нам було гидке таке життя, бо в нашій родині такого не було. І наша дочка стала теж такою, як вони. Сварки з чоловіком, з його батьками. З нами теж стала поводитись грубо. Що не передамо для внуків — усе назад поверне, на ганку залишить…

Боже, як мені гірко, образливо і соромно! Я б хотіла спитати усіх, хто прочитає мою сповідь. Чи може мамина допомога, турбота, любов і молитва до Бога за дітей бути відкинута та непотрібна?

Отак я гортаю сторінки свого життя і думаю: якщо не враховувати поведінку найменших дітей, то життя моє було дуже змістовним. Попри все, я була завжди щасливою та радісною.

Та не перестаю думати, у чому моя провина. Та, здається, я знаю! Ніколи, ніколи, я вас прошу, не народжуйте дітей у пізньому віці. Ти радієш дітям, а вони тобі — ні. Вони молоді, сильні, сучасні, а ми вже старі. Нашим дітям потрібні молоді та сучасні батьки. Я дуже шкодую, що так сильно любила дітей і пообіцяла Богу, що народжу усіх, які мені судилися.

Ось така моя материнська сповідь. Якось по телебаченню я почула таку пораду: “Якщо не можеш розповісти з якоїсь причини про те, що тебе мучить, пече та болить, — напиши на папері”.

От я і написала. Може, хтось поспівчуває, а хтось — прислухається до моєї поради ”.