Сині фіалки,

– Допоможіть. Може, якесь зілля у вас є, бо ліків від моєї недуги я досі не знайшов ні в одній аптеці.

– А що болить у вас? – зацікавлено запитали його.

– Душа…

Знизавши плечима, жінка в білому халаті намагалась дізнатися, що насправді з людиною трапилося.

– Яка причина вашого захворювання? Гадаючи почути у відповідь: “негаразди в сім’ї”, “розлучення” чи інше, до неї долинуло тихе, вимовлене з болем чи то з докором:

– Фіалки.

– Як? – знову запитала в чоловіка. І той, перевівши важке дихання, витерши піт, що виступав на скронях і на чолі, повів мову про дитинство, про свою матір.

– Дуже любила мене мати. Жили удвох на околиці села. Батька свого я не пам’ятаю: мати говорила, що москалі живцем кинули у криницю… Коли я підріс, поїхав вчитися до міста, там і залишився. Його очі наповнювались слізьми, і час від часу він прикладав руку до серця.

– Спочатку часто приїжджав до матері: по три, а то й більше разів на рік. Але місто засмоктало мене: труднощі на роботі, вдома ненагодована сім’я…

Згодом отримали квартиру. Думаю, поїду до матері, привезу її, нехай побачить мою господу. Відтак передумав – доведу до ладу – і вже тоді поїду. Минуло ще два роки. Мати вже сусідкою листи передавала. Дуже просила приїхати. Я знав, що поїду до неї обов’язково, але не міг знайти вільного часу. То вікна дофарбовував, то ванну плиточкою облицьовував, а то ще якась робота.

Уже пізно восени я все-таки зібрався навідати маму. Їду в поїзді, на душі ніяково. Крізь силу хочу уявити зустріч з мамою. Думаю: “Приїду, впаду на коліна, обцілую руки матері, нехай вибачить старенька, що призабув дорогу до її порогу… Там, пам’ятаю, ще тоді стеля у сінях обвисла. Тепер, мабуть, і обвалилась. Нічого, візьму відпустку і все доведу до ладу. Оновлю хатину, обгороджу садибу, дровець на зиму придбаю…”.

Десь далеко вдарив дзвін. Якась незнана тривога пробігла по всьому тілу.

Від важкої ходи забилось дихання у грудях. На плечах – рюкзак. Купив матері хустину. Казала, що холодно їй взимку – придбав тілогрієчку, теплого светра. Може, зрадіє старенька… Зупинивсь, як укопаний. На подвір’ї багато людей. Похорон. Кого ховають? Матір?!

Підійшла сусідка:

– Мати до останку виглядала тебе. Так на ослоні біля вікна і заснула, не прокинувшись уже більше… У сінях для тебе приготувала мішечок картоплі, квасолі, у ящику – бурячки, капуста, морквиця… На столі залишила конверт… з грішми – тобі пристарала. Сама недоїдала, а яку копійчину мала – для тебе берегла… Ти не приїжджав, а дуже вже хотіла побачити, весь час згадувала, кликала у снах: “Синочку, синочку…”.

І коли тепер приходжу на могилу матері, на мене завше дивляться маминими очима фіалки, посаджені тут сусідкою.