«Нехай тепер перед Богом виправдовується…»

Підприємство, де працювали обоє, закрили. Пробували вести власний бізнес, але тих заначок, які мали, не вистачало на щось більш-менш пристойне. А торгівля на ринку у мороз і дощ давалася Людмилі взнаки: все частіше хворіла, зароблене витрачала на ліки.

А тут донька підростає, через рік – випускний, вступати треба. Де грошей на все взяти? Ось і поїхав Славко. Добре, що двоюрідний брат вже в Італії працював, тому роботу самотужки шукати не довелося.

Влітку й Людмила до чоловіка поїхала: підзаробить і додому повернеться. За донькою сестра пригляне. Але в жовтні сестра забила на сполох:

– Приїжджай, Людо, твою Іванку наче підмінили – зла стала, з недоброю компанією водиться, мене зовсім не слухає.

Усе залишила й помчала додому. На щастя, вчасно. Взяла доньку в руки, і все налагодилося. Іванка підтягнулася у навчанні й готувалася до зовнішнього оцінювання.

Але Людмила стала сама не своя.

– Сестричко, вам що, пороблено? Що сталося? Ходиш, як стіна. То ти, то Іванка…

– Ой, Вітко, не питай, вагітна я, привезла синочка з Італії.

– Боже, ти чого мене так лякаєш, думала, хвороба яка.

– Краще б хвороба…

– Ти що мелеш, перехрестися.

– Донька – випускниця, грошей треба, а тут… Я й Славкові ще не казала…

– Та ти що! Тобі в декрет скоро, а чоловік нічого не знає.

Сказати, що Славко був у захопленні від новини, було б неправдою, але й не дорікав – все-таки мав син народитися, спадкоємець. Коли ж хлопчик з’явився на світ – тішився.  Спеціально за два роки додому з Італії приїхав. Правда, ненадовго, порадів Михайликом – і назад в Італію.

Нелегко було Людмилі – пелюшки, памперси, недосипання. Іванка, якщо й приїжджала додому, не допомагала.

– А тебе хто просив дитину народити? Сама тепер порайся з тою малявкою, – відрубувала.

У такі миті Людмилу душили сльози. Брала на руки синочка, йшла на кухню, садовила у манеж і готувала для Іванки провізію на два тижні.

Недобре запідозрила, коли Славко почав рідше надсилати з Італії гроші. Через двоюрідного брата дізналася – має іншу. Познайомилися на роботі, тепер живуть разом. Не витримала, зателефонувала.

– Це добре, що ти вже все знаєш, – сказав Славко. – А що ти хотіла? Приїхала б до мене, працювали б разом, донька ж доросла, допомагали б їй. А ти? Додуматися до такого – дитину народити. Подивися на себе: хіба ти схожа на жінку? А я молодий чоловік…

Далі не слухала. Один Бог знає, що пережила. Якби не сестра – не витримала б. Ще й донька дорікати стала:

– Через тебе нас тато покинув і через того крикуна. Дістав уже! Замовкни!

Маля, ніби відчувши біду, принишкло.

Цілу ніч Людмила не спала, думала, а коли настав ранок – ніби народилася заново. Правда, у душі все неначе закам’яніло. Стала перед дзеркалом і рішуче мовила:

– Ти все зможеш, Людо, у тебе діти.

До роботи взялася з таким ентузіазмом, що рідні часом лякалися. Оформила кредит, відкрила власну справу. Бізнес пішов непогано. Незабаром вилізла з боргів. Іванка уже закінчила виш, влаштувалася на роботу. Мала хлопця та до вінця не поспішала: жили, як тепер модно, на віру. Людмилі все це не подобалося, але зробити нічого не могла: донька її зовсім не слухала.

Присвятила себе Михайлику. Хоча до школи мав іти лише через рік, найняла репетиторів, позаписувала у гуртки. Лише тепер розуміла, що, даючи дитині понад міру, хотіла замінити йому відсутність батька.

Хлопчик ріс напрочуд розумним. Тішилася, та недовго, бо раптом біда знову постукала у двері. Якось на прогулянці Михайлик втратив свідомість. Злякалася, але не підозрювала нічого поганого. Лікар поставив перед фактом – у хлопчика пухлина головного мозку, потрібна термінова операція за кордоном. Стягнула усі статки докупи, позичила, але не вистачало. Ця безвихідь, здавалося, зводила її з розуму.

– Людо, може, час відкинути гордість. Знаю, усі ці роки ти від Славка нічого не брала, але ж така ситуація. Михайлик йому син все-таки, попроси, – радила сестра.

– Я навіть не знаю, де його шукати.

– Та в Україні він зараз. Приїхали, бо завтра весілля у прийомної доньки.

До ресторану летіла, як на крилах. Весілля було якраз у розпалі. Захмелілий Славко витанцьовував з новою пасією. Змінився, відмітила про себе. Погладшав, помаснів, на пальці дорогий перстень. І костюм не з дешевих.

– О, а ти тут як? Хто впустив? – вирячився на Люду.

– Славку, я… поговорити треба.

– Що, за грішми прийшла? Чув у тебе й своїх кури не клюють. А те, що від мене всі ці роки й копійки не брала – твої проблеми.

– Та й зараз не просила б, але біда привела. Синочок наш у реанімації. Йому операція необхідна – інакше помре.

– Ти диви, ще й дитиною прикривається, – озвалася нова дружина. – Не слухай її, Славку, знає, що у нас гроші є, то й витягнути хоче.

– Отямтеся, що ви кажете!

– Геть звідси! У нас свято, а ти…

Людмила мовчки опустила голову і заплакала. Не тямлячи себе, вийшла на вулицю.

А Славко, наче нічого не сталося, знову пустився у танець, вигукуючи: «Офіціанте! Шампанського! Найдорожчого! Не кожен день донька заміж виходить!»

У душі все перевернулося: одна дитина помирає, інша – зневажає матір, а він – радіє щастю чужої…

У лікарняному коридорі все стихло. Санітарка мила підлогу:

– Не сиди тут, сердешна, не пустять до дитини. Реанімація ж.

Не реагувала, втратила відлік часу, думкам, життю. Раптом почула, як хтось біжить коридором. Іванка!

– Мамочко, мамусю, пробач, – впала на коліна. – Я завжди любила тебе, але сама не знаю, чому так поводилася. Боляче було, коли тато від нас пішов, здалося, що ти винна. А Михайлика я люблю. Я не зі зла те все погане казала.

Не відповіла нічого, лише обійняла доньку і голосно розридалася. Коли емоції вляглися, помітила поруч двох чоловіків. У молодому впізнала Іванчиного хлопця, а от старший…

– Мамо, познайомся, це Олегів тато.

– Ми тут подумали, – нерішуче почав розмову чоловік. – Та що я говорю? Ось візьміть гроші і рятуйте сина.

– Вибачте, але я не зможу повернути борг. Це надто велика сума.

– І не треба, – обізвався Олег. – Тато продав бабусину квартиру, у якій жив, а сам переїхав до нас з Іванкою. Квартира велика, місця вистачить.

…Операція за кордоном пройшла успішно. Люда з малим повернулася додому. В аеропорту їх зустрічало велике сімейство: і сестра з родиною, й Іванка з Олегом та свекром.

– Рідні мої, дорогі, дякую за все. Особливо вам, Анатолію. Обіцяю, зароблю – віддам вам гроші.

Повертати борг не довелося. Самотньому чоловікові Люда припала до душі. Незабаром одружилися. Й Іванка з Олегом узаконили стосунки, взяли у церкві шлюб. Тепер чекають на поповнення сім’ї – донька ось-ось має народити.

За весь цей час Славко обізвався лише один раз і то по телефону:

– Людо, ти не гнівайся, якось так все вийшло. Може, допомогти чим треба, правда, грошей багато не можу дати, хіба квиток оплачу.

– Спізнився ти, Славку, у нас все добре. Прощавай, – не стала далі слухати.

– І досі образу тримаєш? – запитав Людмилу Анатолій.

– Та ні, важко жити з образами. Я простила і відпустила, нехай тепер перед Богом виправдовується. А тобі дякую, що не лише синочкові життя подарував, а й мені.

– Досить сліз, їдемо на ринок – треба Михайлика до школи збирати…