Сироту може образити кожен

Ось до нашого гурту підходить молода жіночка з малюком років трьох на руках. Заплакана, губи розбиті, лице все в синцях, ліве око геть запливло. Продавщиця зразу ж до неї: 

- Що, знов Руслан побив? 

Жіночка кивнула головою і знов розплакалась.

- Чи в нього немає, де силу діти?! То нехай іде в АТО! Його ж виклали - не пішов, мамка відмазала. Бачте, в нього дитя мале, неначе він до тієї дитини щось докладав. Він же тільки в хату, дитя під стіл лізе з переляку, ти ж уже одну дитину втратила через нього! Та по ньому тюрма плаче. Він думає, як продає шкарпетки та труси, так вважає себе великим підприємцем - засранець. Я ж тобі казала: кинь його і йди! - гнівно вичитувала продавчиня.

- Та куди ж я піду з малою дитиною?

- Та хоч до мене! Он хата батьківська пусткою стоїть. Іди і живи, я з тебе жодної копійки не візьму.

- Він сказав, що як я піду, то знайде мене і взагалі вб’є, - поскаржилася молодичка.

- Чого ж ти не пожалієшся в сільраду, в поліцію?

- В поліції працюють одні його дружки, - каже Людмила (так звали ту молодичку).

- Ти сама, дитино, винна. Була ж у тебе власна хата, - каже продавчиня, - вони ж тебе обдурили. Руслан тебе забрав до себе, казав, що буде на руках носити, а тепер на кулаках носить. На роботу тебе не пустив, щоб господарство гляділа та ще й його матір, якій 55 років, бо вона хвора. А ця хвора за твою хату поїхала на курорт, там одружилася, а через тиждень приїхала - ні грошей, ні чоловіка. Кому така ледацюга потрібна?! Тепер і вона в тебе на шиї сидить. Ось я піду, та видворю її - нехай іде в свою хату! Ну, а за що він тебе побив? - трохи заспокоївшись, запитала вона Люду.

- За вареники.

- За які такі вареники?

- З вишнями, - відповіла Люда. - Прийшов, я поставила борщ - не захотів. Я поставила вареники, а він до мене:

- А мед де?

- Який ще мед? - кажу.

- А у що ж їх мачати? - запитує.

- Та я ж, - кажу, - не знала, пішла б та купила.

- А що ти можеш знати? Як я тебе з бурси взяв?

- А я тобі що на шию не вішалась? - йому відповідаю.

- Ось я тобі увішаю! - і ударив мене в голову. Я впала, а потім став бити ногами, поки я не знепритомніла. Як отямилася, то наді мною стояла свекруха і лила з відра на мене воду.

- Треба, Людо, чоловікові годити, тоді він не буде бити, - стала повчати вона.

- Ах, вона ж гадина! - знов розгнівалася продавчиня. - А вона своєму годила?! Ходив як бомж, робив за себе і за неї й поховала його, як бомжа. Так, Людмило, їдь до мене додому, приїду - розберуся!

Пішла Люда, а продавчиня й каже:

- Оце така жіноча доля, будь вона проклята! Бідна сирота, хто хоче, той і знущається. Напевно, краще б було, якби вона загинула у тій катастрофі!.. Батьки її були моїми сусідами. Крім Людмили в них було ще двоє хлопчиків. І треба ж такому трапитися - всі загинули в ДТП, а Люді було місяць, і її викинуло на узбіччя. Родичів у дівчинки не було, тож попала вона в дитбудинок. Хата стояла, я забирала її на канікули і на свята. Вивчилася на кондитера, вже працювала, та трапилося так, що той варвар її на роботу не пустив… 

Дощ урешті стих - усі розійшлись у своїх справах. Через деякий час я знову зустрілася з продавчинею і поцікавилася, як справи у Люди. 

- Поки все гаразд, - відказала вона, - свекруха у своїй хаті, а Люду я влаштувала на роботу, сина - в садочок. Руслан же на колінах повзав, щоб я не заявляла в поліцію. Я йому сказала: “Хоч пальцем торкнешся її, загримиш на нари!”

Тоді я кажу:

- А чому він вас слухатиме?

- Бо я депутат на їхній вулиці, - відповіла вона.