Максимків Великдень

Марія серцем відчула дотик синового погляду. Незчулася, як птахом впала перед святими образами і заклякла. Потрісканими вустами почала гаряче вимолювати у Господа Бога здоров’я і видужання єдиного синочка.

– О, премилосердний Боже, Отче, Сине і Святий Духу, нероздільній Тройці Тобі поклоняються і Тебе славлять! Зглянься милостиво на раба Твоєго Максимка недужого, відпусти всі провини його, подай йому зцілення від хвороби, поверни йому здоров’я і сили тілесні, подай йому довге й щасливе життя, земні й духовні Твої блага, щоб він разом з нами приносив подячні молитви…

– Мамо, – тихим голосом покликав син Марію, – пити хочу, сушить у роті.

Встала, зачерпнула води, напоїла дорогу кровинку. Присіла поруч і стала гладити по голівці. З долею вже змирилась. За останні місяці була схожа на висохлу стеблину.

Максимко мав три рочки, коли виліз на горище по драбині, а звідтіля впав ниць. Напівживого принесли до хати. Чим тільки не лікували, чим не поїли, яких тільки знахарів не привозили. Все марно. Щонеділі й свята давала Марія на службу Божу. Покійні бабця з дідом аж до Києва і Почаєва ходили за святим узваром.

Але й це не допомагало. Ось уже ніжки перестали слухатися, рученьки безпомічно повисли. Лише оченята сумно дивилися на Марію.

Третій рік нещастя не покидає її хату. Після трагічного випадку Остап, Маріїн чоловік, покинув їх з Максимком і невідомо куди подався. Малий не раз запитував у матері про батька, хотів, аби тато піклувався про нього, вирятував з тяжкої недуги. Та не судилося…

Днями пан отець Василій заходив провідати малого, благословив на Боже виздоровлення. За журбою не почула, як до кімнати зайшли сусідські хлоп’ята – Іванко і Микола.

– А ми до Максимка, писанки принесли йому до посвяти.

Хлопець жадібно розглядав розмальовані яєчка. Як хотілося взяти їх до рук, та не відчував їх. Але він був у захопленні: друзі про нього не забули!

Дитячий сміх, безтурбоття ще довго кружляли навколо Максимка. Він дуже радів таким відвідинам. Коли почало сутеніти, діти пішли. Марія запалила лампу і почала збиратися до Плащаниці. Вдягнулася у все темне , лише із шелінової  хустки проглядали червоні ружі.

– Максимку, синочку, я до церкви, довго не буду, – тихо мовила. – Ти поспи, я хутко.

У храмі запалила свічку і застигла перед полотнищем із зображенням Ісуса Христа. Біля себе нікого не помічала, лише молилася, била поклони, шепотіла: помилуй і спаси. Встала, поцілувала отця в руку, пішла до виходу. Прихожани розтупилися перед її згорьованою тінню. В глухому зойку обхопила дерев’яний хрест, що  стояв біля  церкви: «Боже, за що Ти мене так тяжко покарав!».

Невидимою сновидою  посунула до своїх нездоланих злиднів. Перед собою не виділа нічого. Навмання зайшла до хати, не роздягаючись, згорнувшись калачиком, заснула біля сина. У передвеликодню суботу поралася цілий день по обійстю, наводила порядок, прасувала… Вже при місяці готовила кошик для освячення. Зверху поклала кругленьку бабку.

Максимко радів завтрашньому святові по-своєму, готувався до нього. Вивчив декілька нових молитв, віршів. Але найбільшою надією для хлопця було те, що мама обіцяла взяти його до церкви.

Тільки пробився перший ранковий просвіток, Марія з малим на плечах пустилася в дорогу.

– Мамо, – шепотів на вухо Максимко, – як гарно надворі. Травичка вже зелена і стежки сухі. Мамо, мамо, а людей стільки! Дивись, які всі файні, – аж до церкви невгамовно щебетав.

Наче ангелятко, слухав службу Божу, яку відправляв отець Василій. Дивувався, що вусатий дядько Карпо, коли виносили святу Плащаницю, на всю церкву вистукував дерев’яним калаталом.  Разом з усіма мирянами і вони при співі «Христос воскрес!» обійшли навколо храму. А потім заграли мідним бамканням дзвони. Всі хрестилися, ставали з кошиками у видовжене коло. Максимко, не зводячи очей, пильно дивився, як священик  кропить паску водою і з кожним вітається: «Христос воскрес!» Підійшов і до них. Хлопчик прикипів голівкою до маминих грудей. Освятивши їх паску, отець Василій поклав до їхнього кошика крашанок і гроші. А Максимкові почепив на шию золотавий хрестик, поцілував у чоло і промовив: «Нехай Бог тебе береже».

Вдома засвітили свічку, помолилися і приступили до святкової трапези.

– Мамо, а ти візьмеш мене ще до церкви? – запитував малий.

– Візьму, синку, – відповідала.

– А коли?

– Та скоро, он гаївки ще будуть, підемо подивимось, та й на гробах буде правитись. Підемо, бери їж, – і клала йому у рот шматочок яйця чи бабки.

З полудня Максимко весь горів, тіло обливалося потом, в животі клекотіло і пекло. На крик Марії збіглися сусіди. Всі нахилилися над слабою крихіткою, хотілося чимось зарадити, допомогти.

Максимко навіть не стогнав, він уже звик до болю, лише скорботно водив згасаючими оченятами і тихо кликав маму, просив пити. В скорому часі прийшов отець Василій і приступив до сповіді і причастя. Присутні схлипували і тихо молилися. На Марії лиця не було. Вона покірно споглядала, як згасає її єдина гірка втіха і зіронька. Максимко, широко розкривши повіки, ще раз глянув на всіх востаннє і, напруживши безпомічне тіло, заснув навіки.

Хоронили Максимка всім селом. А він, безвинна душа, лежав у домовині, склавши пожовклі висохлі рученята, безмовно назавжди прощався із любим йому світом. Він не бачив білого весільного букета, зграї бузьків, що кружляли у височині, не бачив хрестом розпластаної матері над бездимним тілом і моря лісових квітів, що принесли йому однолітки. Він відходив до Ісуса Христа, котрий брав віднині його під свою опіку…

Провідну неділю сколихнув тривожний гул дзвонів. Село здригнулося від страшної звістки: Марія наклала на себе руки…