Одна на нічній дорозі

Жінка розгублено стояла на пероні. Важка сумка обтягувала їй руки. Щоразу, коли їде до доньки, везе повно усілякого добра. Надворі уже темніло, а черговий по станції сказав, що потяга назад не буде аж до ранку. Останній автобус теж пішов годину тому.

Сльози заливали Христину від безпорадності. Вирішила вийти на дорогу – може хтось проїжджий її підбере. Сильний вітер зривав хустку з голови, залітав за комір. Одна автівки проїхала мимо, друга… Христя полегшено зітхнула, коли, врешті, інша стишила швидкість і зупинилася. Вона спитала, чи підвезуть її, та водій, обвівши поглядом її сумку, сердито мовив: «Ви що, жартуєте? Та щоб я оте брудне дрантя в дорогу машину брав? Та й чоботи ваші у болоті. Скільки за це заплатите?».

Христю наче окропом облило: «Надворі ніч, мабуть, у болото ступила. Грошей у мене нема. Поїздом безкоштовно їхала. Не зоставляй одну, синку. Бог віддячить  тобі».

Хлопець єхидно усміхнувся. У вічі Христі впав шрам у нього над бровою. «Богом лякає стара!» – грюкнув перед нею дверима і увімкнув швидкість.

Христина стояла, як очманіла: «Куди ж ти, сину? Зупинися!» – ледве вимовила.

Тим часом її донька, не дочекавшись матері, стала бити на сполох. Звернулася до чергового по станції. Розповіла ситуацію, мовляв, добре вдивлялася в пасажирів, котрі зійшли з потяга, але матері серед них не було. Черговий її заспокоїв, зв’язався з колегою з наступної станції, котрий підтвердив, що там справді була старша жінка з важкою сумкою, котра запитувала, коли буде поїзд назад.

Христя вирішила йти пішки. Іншого варіанту в неї не було. До ранку мусить дійти, подумала.

Раз-по-раз зупинялася, щоб перепочити. Ніч засліплювала очі, руки боліли від тягаря, хворі ноги плуталися, на душі було порожньо і страшно. Не відала ні години, ні відстані, що пройшла, як враз її освітило авто, яке відправила за нею донька Надія. Христя і сміялася, і плакала потім з тієї пригоди. «Ви хоча б уявляєте, мамо, я було мені лячно, коли не побачила вас на вокзалі?». «Заспокойся вже, донечко, це – ще не найгірше, повір. Я знову з вами, і це вже щастя», – казала Христя.

Через рік з надією прийшла Христя до пологового будинку. Її онука Алінка народила синочка – першого правнука Христини. За кілька кроків від неї зупинилася дорога іномарка, з якої вийшов молодий чоловік зі шрамом  над бровою. У його руках палахкотіли червоні троянди. Серце Христі ніби завмерло – у ньому вона упізнала того, хто залишив її на нічній дорозі.

Двері відділення відчинилися і на порозі стала акушерка з білосніжним згортком, перев’язаним рожевою стрічкою.

«Вітаю з донечкою. Хай росте здорова і щаслива», – подала дитя новоспеченому татусеві. Попід руку його взяла щаслива дружина: «Ти радий, Андрійку?».

Христина не могла збагнути, чому перед очима весь день стоїть той чоловік. Таких черствих і безсердечних та й пускати до своїх думок? І враз її пам’ять просвітліла, перенесла її у той сумний час, коли Надя рано овдовіла і Христина жила у неї, щоб підтримати, допомогти глядіти Алінку.

Якось з онукою гуляла в парку поблизу сусіднього кварталу. Підійшли до одного особняка і вона відчула запах диму. У вікні побачила маленького хлопчика, який щось кричав, простягав рученята. Христя не розуміла дитину, збагнула лише одне – там пожежа! Попросила якого хлопчину років дванадцяти відійти з Алінкою якнайдалі, а сама побігла до дверей палаючого дому. На подвір’ї під ринвою вгледіла відро з дощівкою. Не вагаючись, облила себе і стала виламувати двері. Але зробити це самотужки тендітній жінці було не під силу і вона стала кликати на допомогу. Та, як на гріх, нікого поблизу не було і Христя каменем вибила вікно. Дим роз’їдав очі, вона почала задихатися. Кликала, шукала хлопчика навмання, але дитина не відповідала. Полум’я  з шаленою швидкістю охоплювало все помешкання. Христя падала, заледве вставала і знову падала, але дитини не було. Що ж робити? Раптом почула дитячий плач, але не могла збагнути звідки він йшов. Мабуть, сам Господь підказав відчинити двері шафи, яку вже теж охопило полум’я. Звідти витягла переляканого хлопчину і передала його через вікно людям на подвір’ї, які вже викликали пожежників.

Тоді їх обох – малого Андрійка і Христю – забрала «швидка». Припадала біля дитини, ридаючи, мама. Цілувала забинтовані руки Христини: «Довіку вдячна вам буду, що врятували мого синочка».

Згодом Христі призначили амбулаторне лікування, а малий Андрійко ще залишався в лікарні. Христя з Алінкою кілька разів його навідували. На щастя, опіки у нього загоїлися, лише над правою бровою залишився шрам…

Мов намистинки, нанизувала Христина спомини у своїй пам’яті. Сумніву бути не могло: саме того зарозумілого, пихатого молодика, який погребував старою людиною, вона колись врятувала, ризикуючи власним життям. Чи шкодує тепер про це? Звісно ж, ні. Бо, що є ціннішим від людського життя? От і до їх оселі скоро привезуть її правнука – нове життя, нові приємні клопоти, радощі й надії.

А надворі квітувала весна, розсипала черешневий цвіт, надихала на світлі мрії, дарувала натхнення, тепло і любов…