Парасолька з ромашками

Розтяпа! Це ж був останній мамин подарунок! Сльози покотилися з очей Надії.

Мама знала, що Надя дуже любить ромашки. На кухні у них – ромашковий рай. Шпалери у ромашках, на фіранках – ромашки. І навіть абажур у формі ромашки. Коли ж на день народження мати подарувала Наді парасольку з ромашками, вона дуже раділа. І де вона могла її загубити?

Бідолашна матуся, ось уже рік, як вона загинула неподалік їх дому. Її збив п’яний водій, коли виходила з магазину. Заїхав просто на тротуар…

Надя гадала, що не переживе таке горе. Зберегла усе, що в їх домі нагадувало про маму. А скільки барвистих ясиків, доріжок і серветок вишили мамині руки!

На жаль, батько недовго сумував за мамою. Пішов до іншої, на три роки старшої від Надії. Ще й мамині золоті речі прихопив… Якось Надя перестріла їх. «Не тісний тобі мамин ланцюжок, паскуднице?! А сережки її не гризуть вуха, скажи?» – сльози текли з очей Надії. Батько став перед своєю пасією, захищаючи її: «Заспокойся, Надю, не чіпляйся до моєї дружини!». «Дружини? Та вона у доньки тобі годиться!» – крикнула Надя і пішла геть… Потім він телефонував, але Надя вимкнула телефон. Не хотіла навіть голосу його чути…

… Якось вона побачила на вулиці чоловіка з парасолею у ромашках. Чоловік із жіночою парасолею?

Пригледілася. О, Боже, саме таку вона загубила! А, може, це її парасолька?

Пішла слідом за ним. Незнайомець відчув, мабуть, її погляд. Зупинився.

«Благаю, повернуть мені парасолю! Врешті, я заплачу вам за неї, або обміняю на іншу. Я впевнена – вона моя!» – мовила Надя схвильовано. Чоловік розгублено дивився на неї. «Повірте, я її не вкрав. Лежала на лавочці в парку. Ніхто за нею не приходив – тому й забрав. Хотів навіть в Інтернет оголошення подати. Моя парасоля зламалася, а надворі, як бачите, дощ. Тому й скористався нею…»

Надя винувато заспокоювала чоловіка. Ні, вона ні в чому його не звинувачує. Просто, це – подарунок покійної матері. І він дуже їй дорогий. Усі магазини обійшла, але саме такої парасольки там не виявилося.

Василь, так звали чоловіка, простягнув Надії парасолю: «Що ж, якщо ваша – забирайте! А іншої – не треба. Не з цукру – не розмокну. Тим паче, що живу неподалік. Он у тому новозбудованому будинку», – кивнув у сторону.

Весь день Надію мучили сумніви: чи правильно вона вчинила, відібравши парасолю? Згадала, як колись тішилася, мов дитина, знайшовши новесенький набір кольорових кулькових ручок. Із задоволенням користувалася ними на роботі, підписувала святкові листівки подругам і навіть не задумувалася, що хтось, мабуть, теж сумував… Але ж у неї  особливий випадок – це мамин подарунок!

Саме це і спонукало її підійти до цього незнайомого симпатичного чоловіка. Намагалася пригадати, де вона раніше бачила його, бо надто знайомим здавався їй його іскристий погляд, щира усмішка.

Через тиждень пішла Надя на ринок купити яблук. Шукала на прилавках малинівку. Не повірила своїм очам, коли побачила, як її  новий знайомий Василь торгує яблуками. Ось, де вона бачила його раніше! Чомусь вирішила перейти на інший бік, вдати, що не помітила його, як почула за спиною його голос: «Мої яблука – найсмачніші на базарі. Чуєте, Надійко?». Вона завмерла, вмить зупинилася. Відчула,  як сильно запульсувало у скронях. Повільно обернулася, підійшла до Василя. «Яблучок захотілося, Надю? Давайте пакет», –  сказав він. «Мені – два кілограми». «Кажу ж – пакет давайте», – усміхнувся Василь і Надія запримітила, які в нього красиві очі – сіро-зелені, жваві, як нива навесні. Василь щедро насипав яблук. «Ви що – на балконі їх вирощуєте?». «З села від мами привожу. У неї великий сад», – відповів Василь.

Надія похнюплено мовила: «А в мене немає мами. Я вже казала вам. І взагалі – нікого в мене нема». Вона попросила дозволу залишити важкий пакет біля Василя, поки не скупиться на ринку, але Василь запропонував доставити яблука їй додому. Здається, вони на одній вулиці мешкають? Це була гарна ідея і Надя, не роздумуючи, назвала свою адресу.

Увечері вона запікала яблука у духовці. Начиняла їх сиром із корицею. Зверху – полила шоколадною помадкою. Покликала сусідку Аню на смакоту. Весело розповідала їй про знайдену парасолю, про Василя і його яблука.

«І ти не запросила його на такий смачнючий десерт? Обов’язково зроби це, коли іще на ринок підеш», – сказала Аня. Її пропозиція заінтригувала Надійку. Справді, чому б і ні? Он, скільки яблук привіз. Ні копієчки не взяв.

Увесь тиждень підбирала Надія слова, які хотіла сказати Василеві. Цікаво, як зреагує він на її запрошення? Ще ніколи вона не була такою рішучою, коли йшлося про чоловіків.  Їй 34, а справжнього кохання у неї ще й не було. Лишень короткочасні захоплення… Покійна мати не раз говорила, щоб не шукала вона ідеалу, бо й так у дівках засиділась.

Якось Надія спаленіла: «Не жени мене заміж, мамочко. Жіноче щастя чомусь обминає мене, розумієш? А що тобі, окрім сліз, дало твоє заміжжя?». Мати розплакалась. Знала, донька вже доросла і розуміє, чому батько часто не ночує вдома, чому пахне чужими парфумами. Але терпить його заради Наді, бо ж сама росла без батька і знає, як це…

«Прости мені, доню, що не дістався тобі порядний тато», – вимучила крізь сльози матір.

Більше про батька вони мови не вели. Навіть, коли по кілька днів не бував удома – ніби не помічали цього.

У суботу, як і збиралася, пішла Надя на ринок. Все ще сумнівалася – підходити до Василя, чи ні? А що, коли той відмовиться прийти? Несміливо, крок за кроком, наблизилася до нього. Привіталася. «О, кого я бачу! З’їли яблучка, Надійко?» – спитав він.

«Та ні – я не по яблука. Їх ще вдосталь зосталося. За вами прийшла».

Василь глянув здивовано: «За мною?». Надія зашарілася. Що таке вона белькнула? Дарма, що готувалася до тієї зустрічі. Василь весело засміявся. Він зрозумів її. Радо подякував за запрошення, подав візитку. «Телефонуйте у будь який час. Буду чекати», – пронизав її своїми гарними очима.

…У неділю зранку спекла Надя пиріг із яблуками. А ще – яблука, начинені сиром і корицею. Духмяно пахло у її квартирі, мов у яблуневому саду. Вона відшукала забуту косметику, зробила легкий макіяж, вдягнула улюблену голубу сукню. Тоді набрала номер Василевої мобілки.

Вони насолоджувалися яблуневою смакотою і розмовою, що текла невимушено, легко, як хвильки весняного струмочка. Так, ніби вони були знайомі все життя. З того дня світ для Надії замайорів яскравими кольорами. Вона лягала і вставала з думкою про Василя. Розуміла – кохання нарешті прийшло і до неї! Невдовзі Василь повів її до вівтаря. Нині вони чекають первістка. Знають – це буде хлопчик. Надія упевнена – це там, на небесах, мати випросила для неї щастя у Бога.

Матуся не раз повчала: не слід побиватися, загубивши якусь річ, бо натомість можна знайти щось значно цінніше…

Марія Маліцька