Ключі від… могили

- Йшла я взимку на роботу через кладовище. Коли б його обходити, то треба було накидати чималий круг. Часу було обмаль, а начальник дуже не любив, якщо робітники запізнювалися.

Копійкою не бив, та оскільки давно славився на селі вигадьком і жартуном, змушував тих, хто запізнювався, хрюкати хвилину по-свинячи. Оскільки проходити таку процедуру мені не хотілося, пішла навпростець - мертві ж не встануть. 

Стежина хоча й вузенька, але вже трохи протоптана. Могили занесло снігом, на деяких хрести ледь виднілися, мороз щипав за тоненькі пальчики і ніс, отож довелося вийняти із сумочки теплі в’язані рукавички. Як на зло, за них зачепилися ключі, котрі випали у глибокий сніг прямо на чиюсь могилу. Була вона старенькою і занедбаною, а на хресті збереглися ще дані про жінку, яка лягла тут на вічний спочинок. Я на хвилину заціпеніла, бо дуже не хотілося там ритись, але ж як без ключів відчинити хату?! Тим паче, став кружляти легенький сніжок. Виходу не було, і я стала шукати ті злощасні ключі на похованні.

Скосила трохи очі й бачу: чимчикує чоловік, насвистуючи якусь веселеньку мелодію, мабуть, для хоробрості. А потім він зупинився і дивиться на мене, навіть свистіти перестав. Я ж продовжую копирсатися в снігу, та ще й жалісно скаржусь сама собі:

- Ой, додому не попаду тепер! Біс мене підбив, окаянний, ключі загубити... 

Того мужика мов вітром здуло. Петляючи між могилами, він рвонув із цвинтаря так, що аж сніг полетів врізнобіч. Тільки тепер до мене дійшов зміст того, що я сказала...

Зате точно вже знала, що свистун через кладовище більше не піде. А ключі я все-таки знайшла і на роботу не запізнилася, тож сеансу хрюкання не відбулося.