Piвнe-Paкуpc - просто ЦIКАВА газета №818 від 13.07.2017p.
Передплатний індекс:
23429
Тел. +38(0362) 623131, (098)0565477

#Ракурс житейський

«Я ніколи його не бачила…»

«Я ніколи його не бачила…»

Зазвичай Валерій приїжджав сюди на світанку. Першим поїздом, який зупинявся біля селища. Клав квіти на Ольжину могилу. І, непомічений ніким, знову спішив до поїзда.

А нині, як на зло, проспав усе. І треба ж було учора прибути друзям: засиділись допізна, випили по чарці. Коли спохопився, до поїзда бігти уже було пізно. Власною автівкою їхати після вечірнього застілля теж не випадало. Зателефонував давньому знайомому: “Виручи, підкинь на автобус”.

Він ішов між тихими горбиками. Ніс лимонного кольору троянди. Такі любила Ольга. Він дарував їй ці квіти завжди на день народження.

Подумав, що обманює себе. Скільки ж це років вона не хотіла бачити ні його, ні подарованих ним квітів. І тільки тепер, коли відійшла у вічність, дозволила.

Що це з ним? Розчулився зовсім. “Старію, – подумав. – Ех, роки. Якби можна було вас повернути…”

Скільки ж це минуло, як він уперше побачив Ольгу? Як не зміг оминути її великих сірих очей? Цієї осені буде двадцять сім… Мав читати тоді їм, студентам-першокурсникам, лекцію з біології. Та натомість бачив тільки величезні сірі очі. На практичному занятті він навмисне поставив Ользі двійку.

– Відпрацюєте, – кинув сухо, – тоді й оцінка буде кращою.

Вона ще ширше розкрила очі. Як же так, адже відповідала не гірше за інших?

Він поспіхом вийшов з аудиторії, сердито гримнув дверима: студенти з ним не сперечалися.

Ольга прийшла “виправляти двійку” одна. Витягла з сумочки конспект.

– Заховайте, – зупинив він її. – Я не ставив вам цієї оцінки у журнал. Я просто хотів, щоб ви прийшли.

Затріпотіли, сполохалися сірі очі. І затихли. Вона зрозуміла усе.

Він захворів цим дівчиськом. Не міг без неї жити. Ніколи і нікому не казав стільки ніжних слів, навіть дружині. Крався зі своїм коханням, мов злодій, ховаючи його від людей у темряву ночі.

– Я розлучуся з дружиною і одружуся з тобою, – клявся дівчині. – Зі мною нічого не бійся, я захищу тебе від усього злого. Вір мені.

Оля вірила. Беззастережно. І якби він був трохи настирливішим, хтозна, можливо, і зумів би дотримати слова.

У той день на лекції Оля передала йому записку: “Треба обов’язково зустрітися сьогодні, – писала. – Маю радісну новину”.

Він сподівався усього. Але аж ніяк не того, що почув:

– У нас буде маля, – горнулася до нього Оля. – Ти радий, правда? Адже ти сам казав, що дуже хочеш дітей.

Йому перехопило подих. Справді, у них з дружиною не було дітей. Справді, він дуже хотів мати доньку чи сина, Але ж не так. Не так…

Оля не розуміла. А як інакше? Адже усе легко і просто. Йому слід лише розлучитися з дружиною і взяти шлюб з нею, як Валерій і обіцяв.

Смішне, наївне дівчисько. Він доцент, невдовзі збирається захищати докторську дисертацію.

А там і до професора недалеко.

І раптом роман зі студенткою, яка, до того ж, чекає дитину. Та за це його відразу ж попросять з університету. Скандалу не уникнути.

А як переживе це його дружина? Не може він отак, зненацька, її зрадити. Врешті, хай Оля заспокоїться, з кожної ситуації є розумний вихід. Варто тільки добре подумати.

Наступного вечора він подав Олі акуратно заклеєний конверт.

– Що це? – запитала вона.

– Гроші. На те, щоб ти не народжувала дитину. У мене є знайомий лікар, усе буде зроблено тихо, ніхто і не дізнається. І ти залишишся в університеті, і я захищу свою докторську.

Ці нерозумні сірі очі. Вони не хотіли нічого чути. Дивилися сполохано, наповнюючись слізьми.

– Добре, – врешті здався він. – Роби, що хочеш. Тільки не вплутуй у це мене. Я – ні при чім.

Валерій справді невдовзі захистив дисертацію. А Ольга поїхала у своє селище до батьків.

Уже завідував кафедрою, його поважали, до нього прислухалися. І якби не ці спогади… Вони мучили його ночами, не давали спокою. Знав, що Ольга народила доньку, що так і не поновилася в університеті. Працювала в місцевому училищі лаборанткою.

Якось зважився. В Олі був день народження. Він купив квіти, ті самі лимонні троянди. Прихопив у машину пляшку шампанського.

Ольгу знайшов в училищі. І як тоді, коли вперше побачив її, затріпотіло і завмерло щось всередині.

– Олю, – простягав їй квіти.

Вона засміялася – холодно, байдуже. Врешті запитала:

– Що тобі треба?

Він щось казав про те, що не може без неї жити, що тільки вона – єдина його справжня любов. А те, що сталося, то прикра помилка. Зараз він може допомогти їй закінчити університет. Може потурбуватися про неї і про доньку.

Вона зупинила його поглядом, змусила замовкнути на півслові.

– Яку доньку? У тебе її нема.

Валерій ще кілька років їздив до селища, але Ольга була невблаганна. І тільки якось, один раз, зустріла його не вороже.

– У Ніни сьогодні день народження, – всміхнулася. – Вона уже майже доросла.

Так він дізнався, як звати його доньку. Шукав у кишені гроші.

– На, передаси доньці. Або щось їй купиш.

Ольга відсторонила його руку.

– Ти уже раз давав мені гроші для неї. Пам’ятаєш? Ти ж сам сказав, що ти – ні при чім.

Він гнав щосили машину. Геть з цього селища, від Ольги, від доньки. Усе, більше ноги його тут не буде.

Та сталося не так. Валерій помилився. Доля звела його ще раз з Ольгою. Зустрів її у лікарні. Згасала тихо від невиліковної недуги. Тільки великі сірі очі залишилися такими ж таємничо-глибокими.

Хотів сказати їй щось добре. Попросити вибачення. Зупинила поглядом. Благала: не треба, усе мусить бути так, як є…

І тільки тепер вона не може заборонити йому приїжджати сюди. Привозити квіти на її могилу.

Ось і зараз поряд з рясно розквітлими незабудками, що голубіли у зелені трави, поклав троянди. Тремтіли на сонці краплини роси. Подумав: треба іти. Не хотів, щоб його хтось побачив; Хто він тут, у цьому селищі, що робить?

Та вузькою стежиною уже йшли йому назустріч. Побачив їх ще здалеку: молоду жінку з дівчинкою. Несли відро з водою.

Якби він навіть ніколи не бачив своєї доньки, все одно упізнав би її. Ті ж сірі Ольжині очі, та ж хода, та ж усмішка, та ж постава.

– Ніна, донька, – тенькнуло серце.

Жінка привіталася з ним, посміхнулася.

Він відповів.

– Приїхав “провідати” давнього друга. Колись вчилися разом, тільки я от живу, а його – нема, – придумував щось на ходу.

– А ми до нашої мами і бабусі прийшли. Правда, Олю? – пригорнула жінка до себе дівчинку. – Принесли води, щоб полити квіти. Дощів так давно не було. А ще взяли вазу, аби поставити троянди. Їх завжди хтось кладе на мамину могилу у день її народження.

Валерій відчув, як червоніє.

– І що, ви ніколи не бачили його? Того, хто привозить квіти. І не знаєте про нього нічого?

Ніна якось дивно глянула на нього. А, може, йому тільки здалося.

– Ні, а для чого? Може, це і є мамина таємниця? Адже вона виховала мене одна, без батька. Я ніколи його не бачила і не знаю про нього нічого.

Ніна полила квіти, поставила у вазу його троянди.

– Ходімо, Олечко, – покликала дівчинку. – Щасливо вам, – повернулася до Валерія.

– І вам теж щасливо…

Вони пішли, його донька і внучка. Маленька дівчинка, названа Олею у пам’ять тієї, яку любив. За якусь мить вони зникнуть за розквітлим кущем жасмину. Господи, ще не пізно, ще можна усе змінити…

– Зачекайте…

Ніна повернулася.

– Ви щось сказали?

У її очах він побачив той самий подив, який майнув раніше.

– Ні… нічого. Я тільки хотів запитати, котра година. Боюся спізнитися на поїзд.

13.07.2017Зіна Кушнірук



Рівне-Ракурс №10 від 13.07.2017p. 
На головну сторінку