Час кривдить і лікує

Молоді спеціалісти Степан та Надя приїхали за направленням в одне із волинських сіл. Він - агроном, вона - зоотехнік. Молоді, вродливі, з перших днів знайомства вони сподобалися одне одному і вже через рік правління колгоспу виділило молодятам новий будинок. А ще через рік у них народилися біляві хлопчики-близнюки - Олег та Віктор.

Сім’я жила дружно та працьовито. Хлопці підростали, почали допомагати батькам по господарству. Вони були настільки схожими між собою, що розрізнити близнюків інколи могла тільки мати. Школа, служба в армії зробили з іще вчорашніх підлітків струнких привабливих парубків.

Віктор після того, як відслужив, пішов працювати, а Олег продовжив навчання в сільськогосподарському інституті, де він і зустрів дівчину своєї мрії. Оля жила в сусідньому селі. Чорнява, кароока красуня полонила серце юнака. Смаки та захоплення братів часто збігалися, тому Оля сподобалася і Віктору.

Була весна, цвіли вишні, Оля та Олег, взявшись за руки, стояли на високому пагорбі й дивилися зверху на свої два села, які розкинулися у невеличкій долині одне біля одного. Закохані мріяли після державних екзаменів (тобто, через місяць) одружитися. Але не судилося...

Якось Олег поскаржився на нестерпний головний біль. Спочатку рідні думали, що це просто нездужання, перевтома. Хлопця обстежили в лікарні: діагноз виявився страшним і несправедливим. Хвороба з кожним днем прогресувала - вона, наче шашіль, точила молоде тіло. Рідні були у розпачі, а лікарі - безпорадні.

Закінчувався жовтень. Вітер носив у своєму вихорі жовто-червоне листя. Схожий на завивання крик матері злітав і злітав, немов поранений птах: то опускався додолу, то піднімався високо вгору. Люди, а це було майже все село, стояли і мовчали. Віктору було боляче: горе затуманювало свідомість, він не хотів вірити у страшну реальність. Брат був його рідною половинкою, його другом.

А Надя несамовито падала в обійми чоловіка, наче хотіла сховатися у них, потім виривалася, кидалася до Олі, втішаючи нещасну дівчину, яка, наче примара, стояла поряд із домовиною. А коли вже мали йти на цвинтар, жінка, несподівано для всіх, побігла до шафи, дістала гарну білу шовкову хустку і накинула її на плечі дівчини зі словами: “Оце тобі, Олю, я купила, бери і носи. Я полюбила тебе, як доньку. У мене є ще один син. Залишайся з нами - я благаю тебе, доню!”.

Того вечора Оля додому не повернулася, а залишилася в оселі, яка була переповнена горем та слізьми. Віктор утішав як міг дівчину, яку потай від усіх кохав. Пригнічена нещастям, Оля прожила в чужій оселі два місяці, і коли хотіла повернутися додому, то зрозуміла, що вже пізно. Люди і час уже встигли винести осуд, не давши їй схаменутися.

Через півроку подружнього життя Оля завагітніла. Молода жінка бачила щасливі очі чоловіка та радісні - свекрухи, а сама з острахом прислухалася до свого серця, яке мовчало, немов закам’яніле: не було у ньому почуттів, лише порожнеча. Жінка ховала свій смуток: це була її таємниця, яка ятрила серце.

Пройшли роки. Ось уже маленька Іринка йде у перший клас. Свекруха з самого ранку допомагала чепурити свою любу онучку, сама аж молодшала біля неї, ледь встигаючи за непосидючкою.

Оля жила і щоденно нагадувала сама собі, що саме сьогодні поговорить з Віктором про те, що не може вона більше жити з ним. Та кожного разу, коли бачила, як дочка веселим метеликом літала біля Віктора, як її рученята ніжно обіймали його, а обличчя чоловіка при цьому радісно світилося, як свекруха оживала душею біля онуки, язик ніяк не повертався сказати, що вона хоче піти з цієї оселі.

Схожі один на одного линули роки. Непомітно для себе Оля стала звикати до чоловіка. Його постійна увага, доброта, ніжність зробили свою справу. Вода й камінь точить, а тут жіноче серце.

Була осінь. Вітер, як і тоді, багато років тому, носився зі своїм листям, наче не знав, куди краще занести його. Віктор захворів, лікарі цілий місяць боролися за його життя. Сидячи біля його ліжка у лікарні, Оля вперше за 20 років подружнього життя зрозуміла, що цей хворий чоловік став дорогим їй, і що вона не переживе ще однієї втрати. “Любий, дорогий, не помирай”, - наче молитву шепотіла жінка.

Віктор одужав і повернувся з лікарні додому. Переступивши поріг своєї хати, побачив рідних: стареньких батька та матір, юну красуню доньку та дружину, її великі карі очі, в яких уперше помітив те, на що чекав довгі-довгі роки, і важка несмілива чоловіча сльоза скотилася назустріч своєму Щастю.