“Наречений” для Катьки

Колись, шептала мені на кухні Катька, почула вона розмову двох підтоптаних ловеласів. Вони теж, як і я, підліковувати болячки збирались. А заодно й позалицятися до чужих жінок, бо дружини, бачите, їм набридли. Проїлись, як капусняк. Отож ті хлопи радилися між собою, на яких бабів у санаторії западати. І дійшли до висновку, що тільки – на заміжніх, тих, котрі тихо-мирно зі законними чоловіками живуть. “Чого б це? ” – здивувалась я тоді. А Катька пояснила, себто передала мені те, що почула від шукачів амурних пригод. Мовляв, із розлученою чи вдовою заводити романчик небезпечно, бо вона може мати свій ґешефт, вигідний для себе розрахунок. Повірить у любов, а потім приїде. Забажає власну подальшу долю влаштувати. Пояснюй тоді дружині, що то за одна з претензіями на її законного чоловіка! Котрий удома – тихіше води, нижче трави, а там, виявляється, розгулявся. Ще й наобіцяв хтозна-що, бо аж сюди претендентка на спільне ліжко приперлася. Чи ще й завагітніє, втративши від бурхливого кохання голову, отака спрагла за ласкою й обнадієна.

А для тієї, яка має чоловіка і не збирається з ним поривати, гульнути поміж лікувальними процедурами – то задля спортивного азарту. Щоби форму не втратити. «Досвідом» збагатитись. А потім сказати, що в журналі вичитала. Чи відомстити чоловікові за якісь там його походеньки, бо шило з мішка врешті-решт вилізло. От такі жінки безпечні для тимчасових романів.

– Тож тобі, – підсумувала Катька, виглянувши перед тим у вітальню, чи мій Дмитро не відірвався від телевізора й не почує, – найдоцільніше буде казати, що ти – розлучена. Вдова – то гріх, можна, не дай, Боже, накаркати, а розлучена – цілком доречно. А ще як обмовишся, що поперла геть свого бухарика, бо забагато заливав за комір, то ніхто й не подумає клинці до тебе підбивати. Боятимуться…

Так я й зробила. Видала ту леґенду сусідам по палаті у санаторії. Та кільком із тих самців, які кидали на мене хтиві погляди. Допомогло! Вмить од натяків вилікувалися. Після першої ж словесної процедури. Навіть обминати мене почали. Мабуть, страхувалися, щоб “ота, яка чоловіка з дому вигнала”, себто я, не кинулась їх заарканювати. Кілька днів спокою мала. А потім принесло на мою пофарбовану голову отого сміливця з Донеччини. Для Сергія Антоновича, так його звати, логіка ловеласів, яку мені Катька виклала, була невідомою. Чи його десь у шахті привалило. Він, почувши мою, білими нитками шиту, історію про вигнаного чоловіка, тільки втішився:

– Как мнє повезло. Всю жизнь мєчтал на западєнкє женітса!

А йому років під п’ятдесят, при ньому все, що для такого віку характерне: і  черевце, і лисина.

– Та гляньте на себе в дзеркало, – кажу залицяльникові. – Яка вже женячка, коли, наче в тому анекдоті: гарбузик виріс, а хвостик, либонь, уже всох…

І чого мене язик засвербів таке ляпнути? Сергій Антонович розчервонівся, почав руками розмахувати, загудів, як травневий хрущ:

– Да, я хотєл іменно западєнку! Поетому і берьог сєбя всє еті годи. Я єщьо… – і запнувся, слово шукаючи. Врешті видряпав із-під залишків волосся: – Ето… нєрастрачений.

Донецький “парубок”, мабуть, таки щиро закохався у мене, бо такої уваги, як від нього, я не мала навіть від свого чоловіка двадцять років тому. Коли він, тоді третьокурсник політехнічного, почав упадати за мною – ледь опіреною першокурсницею. Принаймні, компліментів «санаторний наречений» за два тижні, що мусила зустрічатися з ним і в їдальні, й на процедурах, і перед кабінетами лікарів, наговорив більше, ніж мій Дмитро за все життя. Та й подарунками, чого правду таїти, не обділяв, а я не дуже відмовлялася. “Возьмітє, Аллочка, очень вас прошу, всю жизнь мєчтал такой женщінє, как ви, даріть…” От і брала, не хотіла мрію новоспеченого кавалера вбивати.

Ні, ви не подумайте… В усьому іншому – як скеля. Неприступна та міцна. Вистояла перед натиском вітрів, бур, хвиль. “Оце можна, а оце – вже ні. Слова шрамів на вухах не залишають, а руки про собі тримайте, Сергію Антоновичу. В нас, західняків, так не заведено, щоби відразу руками лапати. Кажете, не відразу? То для вас не відразу, а для мене відразу. І натяки свої облиште, бо для мене відлік часу для чогось серйозного після місяця починається…”

Отак і гралась, як кішка з мишею. Думала, на цьому все й закінчиться. Ні, не думала – була переконана в тому. Навіть не попрощалася, коли від’їжджала зі санаторію. Навіщо якусь надію давати?

І раптом – дзвінок у двері. Перед порогом він, донецький претендент на руку. З-за букета знайоме червоненьке обличчя виглядає. І голос такий самий улесливий:

– Здрастуйтє, Аллочка! Я всьо-такі разискал вас… Прішлось в канцеляріі санаторія ваш адрєс покупать…

Я подумки чортихнулась. Але до квартири впустила. Щоб сусіди не побачили. А в голові ніби  джмелі гудуть: гарячково виходу шукаю. Ось-ось мій Дмитро з ринку прийде, ниньки він залишився доторговувати в нашій халабуді, бо я вже задубіла від холоду. А мій чоловік удвічі вищий од залицяльника. І ваги набрав після того, як перестав боксом серйозно займатися. Не інакше як швидку доведеться викликати…

А непроханий гість тим часом:

– У вас, Аллочка, так уютно… Я всю жизнь о таком мєчтал. Правду говорят, что на Западє женщіни – атлічниє хозяйкі…

І хустинкою піт із лисини витирає.

У моїй голові одне: “Оце вляпалась! От Катька нарадила. Стривай-стривай… Катька поверхом вище мешкає. У квартирі також затишно. Ще краще, як у мене, бо дітей нема, не смітять, не перекидають нічого. На вроду Катька не гірша від мене. Личко збережене. Теж невисока. Формами така сама пишна. І за віком ми ровесниці. Тільки й різниці між нами, що Катька – розлучена. Є вихід!”

– Тримайте міцніше букета, – кажу до кавалера рішуче. – І шапку свою дорогу знову одягніть.

– Зачєм, Аллочка? – розгублено він.

– Зараз на шостий поверх піднімемося…

– А моя мєчта о западєнкє? – простогнав.

– Збудеться ваша мрія, збудеться.

…Через місяць Катька запросила нас із Дмитром на весілля. Щасливішого чоловіка, як Сергій Антонович, я не бачила. А потім вони з моїм Дмитром потоваришували. Сподіваюся, новий мешканець Тернополя не розкаже про наші з ним перемовини у санаторії. А те, що, приходячи в гості з дружиною, впізнає на мені деякі свої подарунки – не біда. Ніщо так не зближує друзів, як таємниці.