№269 від 07.12.2006p. | |
Передплатний індекс: 23429 Тел. +38(0362) 623131, (098)0565477 |
#Долі людські
Людмила Петрівна не любила штучних квітів. Додому вона ніколи їх не купувала. Хіба що - на кладовище: носила їх на могилу рідної неньки, яка рано пішла з життя, батька, а ще - коханого чоловіка.
Чорні думки огортають душу. Сидячи біля запаленого каміну довгими зимовими вечорами, вона згадує своє минуле. Мов змія, в душу заповзає сум, а серце, як пташка, рветься із грудей. Думи мої, думи, куди від вас подітися?
У 17 років, закінчивши школу, Людмила подалася до столиці, мріяла стати фінансистом, хоча на той час ця професія була не дуже престижною. В інституті навчалася залюбки. Одне засмучувало: матеріальні нестатки, жила на стипендію. Після закінчення першого курсу вирішила піти підробляти вечорами у сусіднє з гуртожитком кафе офіціанткою. Звісно ж, втомлювалася, але тепер уже мала змогу краще одягатися.
Одного разу, коли в кафе гуляли весілля, директор покликав Люду до свого кабінету. Оскільки Дмитро Михайлович був явно напідпитку, Людмилі дуже не хотілося залишатися в кабінеті, але він силоміць посадив її біля себе, налив у келихи вина і примусив її випити до дна.
Що було далі, Люда пам’ятала погано - все ніби уві сні. Коли отямилася, побачила, що лежить на дивані, одяг пошарпаний... Зрозуміла, що сталося. Хотіла вибігти з кабінету - двері виявилися зачиненими. Невдовзі з’явився Дмитро Михайлович:
- Дівчинко, що трапилося, те трапилося. Я дам тобі гроші і ти повинна мовчати.
- Не хочу я ваших брудних грошей. Випустіть мене.
- Іди. Я тебе не тримаю.
Робота в кафе, звісно ж, закінчилася. Коли через місяць Люда зрозуміла, що вагітна - впала у відчай. Іти до кривдника - ні в якому разі! Розповісти батькам - вони не знесуть такої ганьби. Ні, вона мусить сама пережити все. Чула, що аборт робити при першій вагітності небезпечно. Тому вирішила по можливості приховувати вагітність, а потім поїхати в село до бабусі, вмовити її нікому нічого не розповідати і народити дитину там.
Пологи пройшли нормально, дівчинка народилася гарненькою. А куди тепер із дитиною? Про те, щоб кинути навчання, й думати не хотіла. Вирішила, що повернеться до Києва, віддасть дитину до будинку для малечі, буде відвідувати донечку, а як закінчить вуз - обов’язково забере свою дівчинку.
Кожної неділі Людмила приходила до донечки, цілувала її, раділа, що та росте здоровою. Оленці виповнилося уже два рочки, а до закінчення інституту залишалося півроку. Скоро вони будуть разом!
Та якось, коли Людмила прийшла до донечки, принесла солодощі й іграшки, жінці повідомили, що її Оленку вдочерила одна сім’я. Нещасна матір була у глибокому відчаї: у кого шукати правди - глуха стіна...
Минали роки. Людмилу після закінчення інституту залишили працювати на кафедрі. Згодом, коли почали з’являтися перші комерційні банки, вона перейшла на роботу до одного з них. Здібну, кмітливу, сумлінну працівницю керуючий банком призначив заввіділом. Незабаром, коли він пішов на пенсію, Людмилу призначили на його місце. Тепер у жінки було все: гроші, власний будинок, авто... але не було головного - щастя. Її не полишала думка: де донечка, як її знайти. Всі відчайдушні намагання відшукати слід Оленки були марними.
Кажуть, що щаслива доля шукає хорошу людину. Людмила познайомилася на одній корпоративній вечірці з Анатолієм, який працював у міністерстві і був дуже перспективним фахівцем. Симпатія між ними спалахнула якось миттєво. Людмила та Анатолій почали зустрічатися. Обом було вже за тридцять. Він давно розлучився з дружиною. Вона вже не сподівалася на сімейне щастя. Але доля подарувала їм кохання: палке і ніжне. Невдовзі Анатолій переїхав зі своєї холостяцької квартири до неї. Шлюб зареєстрували без весілля: влаштували невелику вечірку, на яку запросили тільки близьких родичів і друзів.
Людмила дуже хотіла мати дитину від коханого чоловіка. Зверталася до найкращих фахівців, але вирок медиків був невтішним: дітей у неї більше не буде.
Рік подружнього життя пролетів як один день. Анатолій часто бував у закордонних відрядженнях. Одного разу, коли він вилетів у відрядження до Америки, вночі пролунав дзвінок. Людмила злякалася: що трапилося? З посольства їй повідомили, що літак, яким летів Анатолій, розбився при посадці у Нью-Йорку, всі пасажири загинули. Почувши це, жінка знепритомніла. Оговтавшись, викликала швидку. У лікарні їй поставили діагноз: серцевий напад.
Довгий час після смерті чоловіка Людмила вела усамітнений спосіб життя. Вона не хотіла нікого бачити. Але час лікує навіть глибокі рани: потихеньку жінка поверталася до життя. Рятувала робота, друзі, колеги. Однак порятунок цей був тимчасовий: вона поверталася додому, де на неї знову чекали глуха тиша і страшна самотність. Подумки Людмила розмовляла з донькою, чоловіком... Часто запитувала себе: “Доле, чому ти відвернулася від мене? Чим я завинила перед Богом і людьми?”. І рятувало в ті важкі хвилини життя Святе письмо, в якому вона знаходила розраду своєму горю.
07.12.2006 | Надія БІЛОУС, м.Рівне |
Рівне-Ракурс №10 від 07.12.2006p. На головну сторінку |