Вона вірила: дерев’яний пташок злетів

– Я буду чекати тебе! – гукав на прощання.

Її ж серце тихо мовило: «Ця розлука – назавжди».

Зрідка, останнім часом приїжджаючи на вітцівщину, поспішала на край села до старезного колодязя-журавля. Там Славко призначив їй перше побачення. Там уперше пізнала смак цілунку. Там і прощалися…

З колодязя перестали брати воду і журавлик виглядав сумним. Здавалося, він втомився стояти на одній нозі і чекати, коли об цямриння стукне відро.

– Злетіти б тобі, дерев’яний пташку, – мовила. – Колись я вірила, що ти казковий.

– Р-р-рип-р-р-рип… – відповів.

– Любо! Ти? – почула з дороги.

До неї поспішала однокласниця Тетяна.

– Любо, Любко! Скільки ж років не бачилися? П’ять чи більше? Живеш на іншому кінці землі. Знаю, чому до журавлика бігаєш. Славка не можеш забути.

– Я до тітки приїхала. І батьківські могили хочу відвідати. Наших побачити. Славко й далі в селі живе? Чи у місто подався? Зустрічала, може, його? Твій же Юрко зі Славкового села.

– Нема Славка, помер, – тихо мовила Тетяна. – Вже три роки минуло.

– Як помер? Чому?

– Серце…

– А Люська, суперниця моя, як живе?

– Коли Славкові стало погано, нікого вдома не було. Хлопці пішли до школи. А Люська роками в Польщі на заробітках сидить. Кажуть, там якогось залицяльника знайшла. Не часто до сім’ї навідувалася. Коли ж приїжджала, то скандалила, мовляв, ти, Славку, нічого не вартий. Грошей заробити не можеш. Там, за кордоном, чоловіки зовсім інші… Ось і не витримало Славкове серце…

– І де тепер Люська?

– В Польщі. А хлопцями дідо з бабою опікуються. Школу вже закінчили. Любо, давай, поїдемо на Славкову могилу. Попрошу Юрка, щоб завіз нас. І квіти треба взяти.

Тетяна принесла з городу розкішний букет.

– Тримай, Любо. Це – для Славка.

Люба дуже хотіла зустріти своє колишнє кохання, розповісти, як гарно і заможно живе. Хотіла, аби він відчув свою провину. А тепер не могла повірити, що Славка вже немає.

Поклала на могилу квіти. З фотографії дивилися засмучені Славкові очі.

– От і зустрілися, – мовила тихенько і провела рукою по світлині.

– Ми тебе зачекаємо біля машини, – сказала Тетяна. – Ходімо, Юрку.

– Я була нині біля нашого журавлика. Старенький, але ще стоїть… А в мене гарна сім’я. Думала, якщо буде син назву твоїм іменем. Не вийшло, бо маю дві доньки. А ще я хотіла тобі розповісти…

Уночі налетіла гроза. Здавалося, вітер переверне світ.

– Не втримав стихії журавлик – зламався, – сказала тітка, повернувшись вранці з коровою з пасовиська.

– Він злетів!

– Що кажеш, доню?

– Це я так, про себе.

Любина душа сплакнула: дерев’яний пташок вже ніколи не повернеться на рідний клаптик землі…