Диво

На черговій зупинці, яку в народі називають «біля кожного дерева», до мене підсів чоловік років п’ятдесяти. Його обличчя землянистого кольору і сиплуватий кашель, мабуть, набутий давно, викликали у мене асоціації з автобусом, який був так само зношеним і запиленим. Я гріхом подумала, що в чоловіка туберкульоз, і з метою безпеки відвернулася до вікна, яке теж мені нічого хорошого не обіцяло. Стояла пізня сира осінь і мрячів дрібний дощик, навіваючи сум та ностальгію.

Незабаром чоловік дістав стару «Нокію» і почав тихо говорити:

– Я все зроблю, не хвилюйся! Люблю тебе і нашу донечку…

З телефонної розмови я дізналася, що він розмовляв з породілею. Спершу подумала, що це була його дочка, та як з’ясувалося пізніше – дружина.

Після слів чоловіка «цілую тебе, моє коханяточко» я, не хотячи, повернулася і ще раз глянула на свого сусіда. Його блакитно-небесні очі випромінювали таке щастя, що я аж зіщулилася, а він, черговий раз закашлявшись, помітив моє здивування і ніяковіючи повідомив:

– Дружина донечку народила.

– Вітаю вас! – сказала я, дивлячись на його великі мозолисті руки із зашкарублою шкірою. Потім мій погляд впав на його геть сиву голову і вже зніяковіла я.

– То маєте приємні клопоти, – мовила те, що спало на думку, щоб якось заповнити напружену паузу між нами.

– Ой, клопоти, клопоти! – констатував чоловік і, перекашлявши, продовжив:

– Оце ремонт робив, то застудився, ви не бійтеся, то не заразне.

Він став щось шукати у великій дорожній сумці й дістав звідти фото красивої чорнявки років тридцяти п’яти. Простягнув мені – усміхнувся:

– Це моя Оля. Ой, настраждалася, бідака. Скільки тих гормонів перепила, по лікарнях та санаторіях набулася. Та дружина жила там. Вона в санаторії – я на заробітках. Далеко не кидався, так – Польща, Чехія, а останнім часом в Києві працюю. Робота важка на будові, але платять нормально. Ми роками усі гроші тратили на лікування, а результату не було. Я бачив, як Оля страждає, як мучиться, а вдіяти нічого не міг. Усиновити чужу дитину дружина не хотіла, а жила-марила своєю. Ні традиційна медицина, ні знахарі не допомагали. Прожили ми разом двадцять років, їй тридцять вісім минуло, мені сорок вісім. Але я змарнований роботою, а Оля моя – молодесенька, ніжна, як голубочка, а ще добра і душевна, то хоч до рани прикладай. А то якось в ніч на свято Миколая, приснилося дружині, що святий може диво зробити і буде воно тоді, коли капличку в селі йому побудують. Я ледве зиму перечекав і ранньою весною взявся за роботу. Сусіди, односельці й усі добрі люди мені допомагали. А вже як робили скульптуру Чудотворця то і сміх, і гріх був. Майстер її з образа копіював, а моя Олечка все: «Не такий, не такий, зроби такого, як мені приснився». Але якось дійшли згоди. Освятили ми капличку, джерельце біля неї пробилося. Молилися ми до святого Миколая і він зробив диво. І ось тепер Оля – мама, а я – тато. Аж не віриться. Все життя моє перевернулося. Наче й страшно якось – така відповідальність. А дівчинка – малесенька, пальчики тонесенькі, личенько біленьке, таке щастя нам на старість.

– А як назвете? – запитала я.

– Не знаю, хотілося б на честь Чудотворця, але що буде Миколинка, нема такого імені, то назвемо Олею, так, як дружину. Дві Олюсі буду мати.

Він ще щось говорив, а я дивилася на одухотворене обличчя цього чоловіка і бачила, як він увесь світився, та думала: «Є таке щастя в світі, і любов є, і диво від Святого Миколая…»