Дмитро Комаров: «У Непал везли зі собою сало, горілку, хрін, гірчицю і чорний хліб»

- Нещодавно ви повернулися з Непалу, тож незабаром ми побачимо море цікавих репортажів. Що найбільше вас вразило під час цієї експедиції?

- Звичайно, Еверест і життя шерпів. Ми зробили дуже детальний репортаж не лише про сходження, а й про околиці  однієї з найвищих вершин світу і життя населення цього регіону. У нових випусках “Світу навиворіт” покажемо драматичні історії учасників сходження на Джомолунгму (це інша назва найвищої вершини планети) 1996 року, про які йдеться у фільмі “Еверест”. Наша команда отримала просто унікальні кадри. Це була найекстремальніша експедиція за всю історію програми “Світ навиворіт”. Одним із найяскравіших вражень стало саме сходження на Еверест і легендарну вершину Айленд-Пік, висота якої 6165 метрів. Ми зіткнулися з неймовірною кількістю перепон і складнощів, які доводиться долати альпіністам. Були моменти, коли ми справді були на межі, і все могло плачевно закінчитися. Однак зараз, коли переглядаємо відео, розуміємо, що це того вартувало. А ще мене вразила філософія життя непальців. У наших подорожах ми вирішили шукати таємницю щастя для українців, і можу сказати, що саме  у цій подорожі ми її знайшли. 

-  Що брали зі собою, окрім знімальної апаратури, у цю подорож? Може, везли непальцям подарунки? 

- У кожну поїздку завжди беремо зі собою українські сувеніри і обов’язково звичні для нас продукти харчування. У Непал ми везли зі собою сало, ковбасу, горілку, гірчицю, хрін, чорний хліб і частували місцеве населення. Чорний хліб викликав особливе захоплення, тому що у Непалі  хліба нема. Там замість хліба їдять рис. Чорним хлібом ми частували живу богиню Кумарі і багатьох високопоставлених осіб. Ще ми привезли зі собою кілька вишиванок, а королю Мустангу — українську булаву.

- Непал - дуже бідна країна. Як непальці зустрічають чужоземців?

- Попри злидні, непальці — відкриті і доброзичливі. Це те, чого нам, українцям, так бракує. Ця країна ще більше корумпована від нашої, і в економіці там усе набагато гірше. Однак, коли бачиш, що люди, в яких зовсім все погано, усміхаються, розумієш, що нам у них треба повчитися.  І це мені дуже сподобалося.

-  Чи знають вони про нашу країну? Що ви їм розповідали?

- Якщо під час мого першого приїзду у Непал, десять років тому, Україну часто ідентифікували з СРСР, то тепер багато непальців багато чого знають про нашу країну. А дехто навіть знає, хто такий Андрій Шевченко. Ситуація кардинально змінилася після трагічних подій у нашій країні. 

-  Під час подорожей ви постійно ризикуєте. І коли проходили джунглі, і під час підйому на Еверест. Не завжди все відбувається гладко, іноді ці подорожі закінчуються лікарняним ліжком, як це трапилося під час сходження на Еверест...

- У нас була непроста експедиція. Вона тривала 108 днів. Два місяці ми провели у Гімалаях на висоті понад три тисячі метрів. Це важко. Перед сходженням на Еверест я застудився, організм був ослаблений. На висоті близько п’яти тисяч метрів біля підніжжя Евереста у мене з’явилися ознаки гірської хвороби, з якою часто стикаються альпіністи. Розумів, що не зможу сам дійти донизу. Тому  зателефонував у страхову компанію і викликав рятувальний вертоліт. Це був найекстремальніший переліт за всю експедицію. Ми потрапили у хуртовину, сніг, практично зникла видимість. Пілоту довелося екстрено посадити вертоліт на подвір’ї, де живуть люди, і перечекати негоду.  

-   Ви вже отримали безліч подарунків. Один з них - корона, яка належала королю Мустангу. Чим заслужили таку поважну нагороду?

- Під час наших експедицій ми часто знаходимо нових друзів. Коли тиждень-два тісно працюємо з людьми, розстаємося вже як приятелі. Хочеться залишити  новим друзям щось приємне на згадку. Я часто поза кадром дарую щось місцевим — комусь подарував свій годинник, комусь — черевики, наплічник і альпіністське спорядження. Ну а стосовно  корони, то це підсумок приятельських стосунків і тривала спільна робота. Це неймовірне щастя, що нам вдалося потрапити на прийом до глави закритого королівства Мустанг. Він уже п’ять років нікого не приймає, тому що тяжко хворіє. Щоб отримати дозвіл на зустріч, довелося просити допомоги у влади Непалу. Глава дозволив нам отримати благословення і прийняв нас у себе вдома.  Згідно з непальською традицією, королю треба подарувати білий шалик. Якщо він його прийме, це означає, що тобі дали благословення, і ти можеш увійти в королівство. Король дивиться пильно у вічі і оцінює, чий дар прийняти, а чий — ні. Нам пощастило — і ми отримали благословення короля Мустангу. 

- Рік тому у Місячній долині, що у Болівії, завдяки вам під Національний гімн України було встановлено синьо-жовтий прапор...

- У кожну подорож  беремо зі собою кілька прапорів України. Один з них — талісман удачі “Світу навиворіт”, який беру у кожну подорож. Якось в Індії ми загубили цей прапор. Я не розпочинав зйомки. Десять кілометрів йшов вздовж берега, але прапор таки знайшов. Тільки після цього ми почали працювати. Щоб встановити прапор у Місячній долині в Болівії, звернулися у мерію, подали відповідні документи, заявку і отримали офіційний дозвіл. Часто беремо на себе таку місію. Те саме зробили в Кенії, на екваторі. У Непалі я встановив прапор на вершині гори Кала-Патхар поблизу Евереста і на Айленд-Піку.  Суворий клімат рано чи пізно знищує прапори, які встановлюють на вершинах гір. Тому їх треба поновлювати. 

-  Під час тієї ж подорожі у Болівію ви підкорили вершину Анд. З 50 туристів до вершини дійшли лише п’ятеро, і ви серед цієї п’ятірки. Забрали в оператора камеру і самі знімали, ризикуючи життям. У вас відсутнє відчуття страху?

- Моя робота змінює відчуття реальності. Коли людина постійно ризикує життям, звикає до цього. У якісь моменти, навіть коли чітко усвідомлював, що це небезпечно, і не дай Боже припуститися помилки, треба просто сконцентруватися і робити те, що треба зробити. Головне поводитися спокійно, впевнено, продумуючи кожен крок. Наприклад, у Непалі, під час підйому на вершину Айленд-Пік, нас застала жахлива погода. Вітер збивав з ніг, а нам треба було алюмінієвими сходами переходити через бездонні тріщини... Були моменти, коли ймовірність залишитися у гімалайських кригах була дуже високою. Особливо, коли стояти над прірвою і чітко розуміти: одна помилка — і все... У такі моменти треба думати на два кроки вперед, зібрати силу в кулак і зробити все правильно. Наступного дня вранці після нашого сходження ми довідалися, що на цьому ж маршруті загинув альпініст з Японії. 

- Що, окрім ризику, було для вас найважче і найстрашніше під час подорожей?

- Під час експедиції у Непал ми потрапили на місце катастрофи літака, що розбився у Гімалаях. Дуже страшно було побачити наслідки цієї катастрофи — на землі розкидані тіла, валізки, дитячі іграшки, одяг, телефони. Усе це щойно належало пасажирам, і от їх дістають з обгорілого авіалайнера... Ми дивилися на це і думали, що також могли летіти у цьому літаку, однак в останню мить я обрав шлях по землі, хоча він займав набагато більше часу. Це моє рішення було щасливою випадковістю, що врятувала нам життя. 

-  Можливо, траплялися і якісь казуси чи смішні історії?

- З оператором Олександром Дмитрієвим у подорожі ми проводимо 24 години на добу. Сумне і веселе завжди поруч. На одному з етапів експедиції треба було вколоти знеболювальне Сашкові. У нас так вже історично склалося, що я — лікар в експедиції. Я зробив йому укол, а він... Не можу сказати, що він мало не плакав, але йому було дуже страшно. Це людина, яка  не боїться сходжень на гірські вершини, а боїться уколів. Дуже часто він мені каже: “Краще я не буду через біль спати, але не треба мені робити укол”. 

- Кожна поїздка для вас - по-своєму цікава і пізнавальна. Можливо, в одній із них ви залишили часточку свого серця? Адже ви людина неодружена...

- Ми подорожуємо екзотичними країнами, а там залишати часточку свого серця мені не вдається. Це країни, де люди по-іншому запрограмовані, по-іншому думають і дивляться на життя. Вони мають інші цінності, і здебільшого не сприймають нашого гумору. Тому моя друга половинка чи дівчина, яку я покохаю, навряд чи може бути з Камбоджі, Таїланду, Індії чи Непалу. Наші культури зовсім різні, ми інакше виховані і у нас різні цінності. Тому моє серце тут — в Україні.  

- Окрім того, що знімаєте чудові передачі, ви ще й на вертольотах і літаках літаєте. І навіть «мертву петлю» можете зробити. Це ваше хобі чи вже без адреналіну не уявляєте свого життя?

- Пригадую один випадок  з експедиції у Непал. Коли нас евакуювали на гвинтокрилі з-під Евересту і ми зробили екстрену посадку на чиємусь подвір’ї, оператор сказав: “Господи, як страшно!”. А я йому відповів: “Насолоджуйся. Навряд чи ти ще колись так політаєш. Тому що таке за гроші не купиш”. Тоді це був екстремальний політ, а я був спокійним. Бо до адреналіну звикається. Літаками захопився минулого року, коли протягом літа займався монтажем програми, і не мав часу поїхати у відпустку. Єдиною віддушиною і єдиним варіантом відключитися на кілька годин і забути про всі проблеми було... поїхати на аеродром і зробити “мертву петлю”. Польоти для мене — це і хобі, і необхідність. У подорожах мені часто доводиться літати різними літаками. Як правило, сиджу на місці другого пілота.  Якоїсь миті закортіло керувати літаком самому. А два тижні тому я вперше сам посадив літак!