Склянка води з медом

«Давно я не змінювала гардеробу, – усміхнулася сама собі. – Бо фігура не змінилася». Це так знайома з роботи все говорить, коли інші приходять в обновах. Ліда працює в реєстратурі дитячої поліклініки. Робота, наче б не важка, але буває, що стільки людей потрібно вислухати та направлення до лікаря виписати, що голова за день тріщить. Її професійна форма – білі шапочка та халат, під яким не видно одягу. Тому жінка, поминувши магазин, зупинилася перед вивіскою «Салон краси». «А ось сюди я зайду, – вирішила. – Робота не вовк, в ліс не втече», – згадала бабусині слова.

Три години промайнули, як одна мить. Ліду тепер би не впізнали знайомі. «Я таки дуже красива», – сказала собі вона, глянувши у дзеркало на виході. Гаманець спорожнів, але колір волосся і зачіска змінилися, доповнені макіяжем і манікюром, зробили з Ліди дорогу, вишукану пані. Вона йшла напівтемною вулицею і знову посміхалася.

«А це що має бути, навіщо я послухала сусідку, що тепер губи хоч прив’язуй, бо без причини розповзаються в усмішку?» – думала. Це ж вчора стара Роза навчила її: «Встанеш рано, набереш в склянку теплої води, розчиниш в ній ложку меду і натщесерце вип’єш ковтками. Та на кожен ковток будеш подумки говорити та замовляти: вбираю я в себе… І тут вже що хочеш проси». Ліда вбирала і Здоров’я, і Щастя, і Мир, і Радість, і Спокій, і Любов, і все інше, що на язик навернулося.

Хотілося цього Ліді, а кому не хочеться? Он вона, ще й сорока не має, а вже сама, з чоловіком розлучилася, поїхав десь в світи, то слуху-духу його нема. Добре, що хоч хлопці вже підросли, самостійні, бо спершу дуже важко було одній їх на ноги ставити. Тепер вони старшокласники, допомагають Ліді, але жіноча робота вся на її руках. Зарплати не вистачає, тому ще город тримають, щоб якось виживати. Містечко їхнє невеличке, ніхто її не посватав, коли сама залишилася. А з дому вона нікуди й не виїжджає. Хотілося сильного плеча, на яке можна було би покластися, та немає…

Якось баба Роза, що на всім знається, перепинила Ліду:

– То ти все сама і сама? – стала допитувати.

– Та я ж хлопців маю, чому сама? – знітилася та.

– Хлопці ще рік, два і тобі хвостики покажуть, а ти ще молода, шукай пари!

Ті хвостики так зачепили Ліду, що вона аж розсердилася.

– Що мої діти песенята які, чи чого гірше, що ви так говорите, дайте мені спокій! – зі сльозами накинулася на стару.

– Та я так, до слова, чого ти, – виправдалася баба.

Тоді розмова їм не вдалася. А вчора, навіщо вона її послухала з тим замовлянням?

– …Вас раніше тут не було? – почула Ліда приємний чоловічий голос.

– А ви раніше тут бували? – запитанням відповіла жінка.

– Всього один раз, але таку красуню я б запам’ятав.

Ліда глянула на незнайомця і відчула, що нова хвиля підіймається в її грудях. Збагнула, що тепло його очей гладить її серце, і воно топиться, наче грудка снігу.

Вадим, так звали чоловіка, був удівцем. Він прийшов до лікаря зі своєю дванадцятирічною дочкою. І ось так, за віконечком реєстратури, знайшов Ліду. Вона  покохала його і це виявилося взаємно. Невдовзі вони побралися. Вадим забезпечував сім’ю, адже мав свій бізнес. А Ліда через рік подарувала йому сина і не було в світі щасливішої сім’ї за їхню. У  ній панувало все те, що вона замовила – Мир, Спокій, Добро, Радість і велика земна Любов…