А поруч, за дверима…

Максим усміхнувся. Згадці про батька і навіть незвично холодному дню – осінь цьогоріч прийшла рано: із сльотою та дощами. Сонцю, котре іще вперто пробивалося крізь густі хмари. У хаті поралися дружина і мати. Зі школи ось-ось повернеться син. Чого ще треба для звичайного людського щастя?

Тривожний голос дружини перервав ці спокійні думки.

– Максиме, – кликала Галина, – іди сюди, візьми свій мобільний, вічно зречешся телефон у хаті. Та швиденько. З лікарні телефонують.

– Щось з батьком? – і сам тривожно перепитав дружину.

– Та ніби ні. Він якраз і телефонує. Але схвильований якийсь, хоче лише тебе чути.

Батьків голос справді тремтів у слухавці.

– Максиме, сину, тут таке, навіть не знаю, як сказати. Здається, я знайшов твою… матір.

У слухавці щось зашипіло, зв’язок із селом був не дуже добрий. Максим ніяк не міг усвідомити батькових слів. Аж поки знову не почув старенького

– Сину, ти розумієш, про що я кажу? Про твою рідну матір. Ту, що тебе народила.

Оте слово «рідну» різонуло слух, повернуло у далеку гірку реальність. Коли він, разом з іншими дітлахами, зростав спочатку у дитбудинку, а потім кочував з інтернату в інтернат. Аж поки не з’явилися вони, його теперішні мама і тато. Рідні, дорогі, найкращі – інших Максим просто не знає. Він став їхнім сином – єдиним, улюбленим. Вони  гордилися ним, вивчили, одружили. Вибавили уже його сина, а свого внука. І на тобі, раптом якась жінка. Що зреклася його, покинула малого і безпомічного ще у пологовому будинку. Максим ніколи не думав про неї. Її просто не існувало у його житті. Як і він, напевне, нічого не значив для неї, тієї, що привела на світ.

– Тату, не треба про це. Скажи ліпше, як твоє здоров’я, а інше мене не цікавить.

– Зі мною усе добре. А ти збирайся і приїжджай, сину. До вечора ще встигнеш. Бо, хтозна, завтра може бути пізно. Словом, я чекаю тебе.

Максим хотів заперечити: нікуди він не поїде. Але в телефоні – лише короткі гудки. Максим знав батькову впертість: старенький не любив, коли йому перечили.

– Приготуй мені чистий одяг, – кинув спересердя дружині. – Знову до лікарні їду.

Тепер уже захвилювалися і дружина, і мати: що там скоїлося?

– Нічого особливого. Батькові ліки нові приписали, а грошей я йому не лишив, – не хотів казати правди, якої і сам достеменно не знав.

– Я з тобою, сину, – метнулася мати.

– Чого ще вам проти ночі їхати? Поки туди, поки назад – геть стемніє.

Та мати уже стояла одягнена в пальто. Максим відзначив про себе родинну впертість і завів старенького «Жигуля».

Батько чекав Максима в коридорі. Сердито зиркав на сина: а матір для чого привіз? Відвів Максима убік.

– Вона у сусідній палаті. Дуже хвора. Завтра їй мають робити операцію, шепотів стиха. – У неї нікого нема. Приїжджала лише, як їх там називають, соціальний працівник. Розказувала, що Марина, так звуть цю жінку, не має нікого з рідних. Що у селі подейкують, ніби колись давно вона зреклася сина. Заміж не вийшла, так і жила одна.

– Мені не цікаво, тату. У мене є ти. І мама.

– Зачекай. У неї прізвище таке ж, як було у тебе в дитбудинку. І очі у неї твої. Та що там казати, ти – копія цієї жінки. І це ім’я – Максим. Так у записці назвала тебе Марина.  У тій, де відмовлялася від тебе…

Тихий зойк вирвався з грудей Максима.

– Усе, ми їдемо з мамою додому, тату. Поглянь, вона і так переживає.

– Добре, сину, – тепла батькова долоня торкнула Максимове лице. – Їдьте.Не сердься, я мусив розповісти тобі про Марину. Якби вона тебе не народила – у нас не було б сина. І внука теж. До речі, лікарі сказали, що під час операції їй необхідне переливання крові. А донорів нема. От я і подумав про тебе, сину.

Максим озирнувся. У куточку для відвідувачів помітив постать матері. Терпляче чекала, коли нарешті вони закінчать розмову з батьком. Поруч, у палаті за дверима, лежала хвора Марина. А посередині лікарняного коридору, посеред білої тиші, у якій чути, як б’ється власне серце, стояв він, Максим. Між тією, яка вигляділа його, зростила, огорнула любов’ю. І тією, яка народила…