Двері, відчинені людям

Франя Іванівна Трендовацька усміхнулася мені своїми блакитними волошками-очима і на моє запитання: «Куди йдете так рано у таку негоду?» відповіла, що поспішає до святого храму. До сповіді. А ще – щоб подати на Службу Божу за здоров’я родини.

Здавалося б, нічого особливого у цьому немає. Та на клаптику паперу, де було написано імена рідних, я запримітила також ім’я її колишнього зятя і його матері, з котрими у неї давно були розірвані родинні стосунки. Це мене дуже збентежило. «Як так?» – спитала.

Франя Іванівна легенько притулила мене до себе. «Дитино моя, ніколи не пам’ятай зла і тоді тобі буде легше жити», – мовила лагідно. А потім, пильно-пильно глянувши мені у вічі, сумно додала: «А мені – помирати».

Я тоді ще не знала, що у Франі Іванівни виявили онкологічне захворювання і вона знала про свою біду. Крадькома від рідних готувала собі клунок із речами на смерть. Серед них і знайшла її єдина донька Галина мамин щоденник, який Франя Іванівна вела усе своє життя…

Одного весняного дня, незадовго після смерті матері, завітала Галина до мене. У її сумних очах, обрамлених густими віями, ще не висохли сльози. «Ось, прочитай, – поклала на стіл пожовклий зошит. – Усе життя мама розмовляла з цим зошитом, а я нічого про це не знала».

Відчуваю, як незримі лещата усе сильніше і сильніше стискають моє серце, в яке вмить закрався сумнів: чи маю право я, стороння людина, розгорнути сторінки цього зошита, вникати у чиєсь життя, знати чужі таємниці?

Ніби вгадавши мої думки, Галя сказала: «Прошу, прочитай. Не сумнівайся – мама була б навіть рада, адже ти знаєш, що вона любила тебе, як дочку».

Кілька вечорів я допізна просиділа над щоденником пані Франі. І з кожним наступним рядком, ніби пірнала уявою у її босоноге дитинство. Батько Франі був ковалем. Зоставивши дружину з малими дітьми, пішов на фронт і не повернувся. Мати за ним дуже тужила. А коли довідувалася, що хтось таки повертався з війни, збирала Франю і сина Михайлика та виходила з ними на дорогу виглядати батька. Виглядали до ночі, до болю, до ранньої маминої смерті – Франі було дванадцять, коли зосталася круглою сиротою.

Спочатку сиріт прихистили сусіди, а згодом пішла Франя у найми. Виконувала важку роботу, та ніхто не жалів дівчинку. Дуже голодувала і навіть у люті морози спала у сіні на горищі. І якщо голод та холод бідолашна терпіла, як могла, то приниження та несправедливість – не зуміла і однієї ночі втекла з наймів.

Забрала Михайлика, який жив у чужих людей, і повернулася до пустої хати. Дістала з-за пазухи три захололі картоплини та окраєць черствого чорного хліба. Тим і пообідали з братиком. Із настанням сутінків Михайлик розплакався, бо дуже боявся темряви, а в хаті не було каганця. Франя присіла з ним на порозі, вдивляючись у зоряне небо, доки братик не заснув. Щодня просив він одного – їсти. Чим могла зарадити йому сестра, коли у самої від голоду крутилася голівка? Якось сусідка принесла їм слоїчок варення, а Михайлик не признався сестричці, яка в цей час збирала на обід кропиву та лободу, і з’їв варення сам. І дуже захворів. Сусіди лікували бідолаху чорницями і соком подорожника.

Їсти… Дуже хотілося їсти. Франі здавалося, що вона ніколи не наїсться досита. Про це згадувала вона у щоденнику вже через роки, коли працювала в кондитерському цеху, де пахло тістечками, медяниками і калачами. Такими теплими, рум’яними і пахучими, як у снах її голодного і холодного дитинства.

Франя Іванівна Трендовацька дуже любила життя і, хоча була простою жінкою, вміла жити красиво. Красиво – не у розкошах і багатстві, а правдиво, без фальші і лукавства, з вірою в Бога, охайно, чисто, гідно. Чи то працювала вона санітаркою в лікарні, чи прибиральницею у військкоматі, у кондитерському цеху – скрізь її спритні руки вміли робити якийсь особливо теплий затишок. Вміла радіти кожній пташці, травинці, чудово вишивала, шила, пекла і завжди спішила жити для когось. Для себе – ще встигну, казала.

Бути комусь потрібною – суть її життя. У важкі економічні роки, щоб якось вижити, єдина донька Франі Іванівни – Галя працювала у Польщі, зоставивши на матір своїх доньок – Любочку і Надійку. Пані Франя заміняла їм маму, вчила працьовитості, мудрості, доброти, залучала до кухні, шиття, в’язання. «Жінка повинна вміти все», – казала.

Уже важкохворою жінка боялася стати для рідних тягарем. Як могла, приховувала свою біду. Безсонними ночами, корчачись від болю, розсівала її рядочками на сторінках щоденника. Хвороба прогресувала і пані Франя свідомо і сміливо готувалась до свого відходу: впорядкувала подвір’я, скрізь побілила, пофарбувала, склала в клунок необхідні речі. Вже, коли згасали останні сили, призналася в біді доньці та онукам. Серце крається, коли читаєш такі рядки: «Нині була у поліклініці. Рентген показав: вже немає однієї легені. Отож, скоро настане мій кінець. Але я не плачу. Дякую Богу за кожен прожитий день і за те, що в мене щодня повна хата людей. Що й казати, я все таки – щаслива, бо люди не забувають мене».

Вона і дверей вхідних не зачиняла, бо вірила: якщо двері не замкнені, хтось таки прийде…

І взагалі, Франя Іванівна не могла збагнути, як це – здорові люди звикли зачинятись на замок, відокремившись від друзів, сусідів, родини? Втупляться у комп’ютер, забуваючи про книжку, пісню, духовність. Де поділися вечорниці для молоді? Спів під гітару у дворі? Дбаємо за ситий шлунок, дорогі меблі, коштовності і, натомість, стаємо не багатшими, а, навпаки, бідніємо. Духовно. «А душа – вічна, невмируща, і найперше слід дбати про неї, щоб там, у далеких світах, вона була спокійною», – писала пані Франя в останні дні свого життя.

Згасала спокійно. Без розпачу і страху. «Смерть – неминучий етап у житті кожного. Від неї ще ніхто не відкупився», – казала. Перед відходом просила подякувати за матеріальну і моральну підтримку лікарям Любі Богданівні і Михайлові Франковичу Свідерським, медсестрі Лесі Кревській, усім подругам з роботи, сусідам, родині.

Минуло десятиліття, як Франя Іванівна відійшла у вічність. Та ще довго родитимуть яблуні, посаджені нею, цвістиме бузок. А її щоденник на довгі роки служитиме наукою доньці Галині, онукам і правнукам: попри всі негаразди – любити життя! І дякувати Богові за кожен прожитий день. Спасибі, Вам, Франю Іванівно, що Ви були і є у моєму житті, бо Ви для мене – жива! Коли мені важко, я беру у руки Вашу світлину, згадую Вас, Вашу мудрість, сміливість, рішучість, уміння усміхатися, навіть будучи невиліковно хворою. І тоді на душі стає мені легко і добре…