«Для неї також пара знайдеться…»

Ще вчора вона похвалилася найкращій подрузі Лілі, що її єдиний син Семен хоче одружитися. Дівчина з хорошої родини, красуня, має престижну роботу економіста. Утім, Наталя Григорівна давно знає Оленку. Колись викладала у їхньому класі біологію. Усі вчителі любили старанну, виховану ученицю, тому, довідавшись, що саме її обрав Семен, щастю пані Наталі не було меж. Уже й про старостів говорили вдома.

Нині з самого ранку пішла пані Наталя на ринок, щоб купити якусь шикарну обновку для такої події. Здавалося, вибір тут безмежний, на будь-який смак, але підібрати щось для себе не могла. Враз її очі вловили якусь дівчину, що зупинилася біля весільних суконь. Ця витончена фігура, хвилі золотавого волосся на плечах… Наталя Григорівна впізнала Оленку, стала збоку і спостерігала. Немов відчуваючи її погляд, Оленка озирнулася. «Добрий день», – кивнула головою. У пані Наталі підкосилися ноги і забракло дихання: на обличчі Олени вона побачила… шрам. О, Боже милостивий, звідки він у неї?

Вона заледве попленталася з ринку. Чим думає Семен? Невже більше дівчат нема? Так, вона розуміє, що усі закохані – сліпі, але мине час, почуття переллються у звичку, обов’язок, і він буде соромитися вийти з Оленою на люди. На красивих жінок оглядатися буде. До розлучення дійти може. А якщо діти в них будуть? Якими вони виростуть без тата?

Сумні думки роїлися у голові пані Наталі, перескакували з однієї на другу, стискали за серце.  Вдома усе валилося їй з рук. Сказала чоловікові, що увечері, коли Семен прийде з роботи, буде сімейна рада.

Семен повернувся пізно. «Оленка попросила яблука з дачі їй завезти. З нами поділилася, – поставив на веранді сумку з духмяними антонівками. – Наївся яблук досхочу, то й вечеряти не хочу». Він здивовано глянув на знервовану матір, коли та сказала, що є термінова розмова, яку на ранок відкладати не можна.

Наталя Григорівна вирішила не розтягувати бесіду, спитати відразу, чи все, мовляв, гаразд в Семена з очима. Семен зніяковів – такого  запитання він не очікував. «Та ніби не скаржуся на зір», – мовив несміливо. Пані Наталю аж пересмикнуло: «То чому ж не бачиш, з ким одружитися хочеш? Чи, може, мені привидівся шрам на обличчі Оленки?»

Семен мовчав. Наталя Григорівна не дала йому щось сказати, істерично заголосила. Тепер ні про сватання, ні про весілля і мови бути не може! А вона, дурненька, уже й про ресторан, і про весільну церемонію домовилася. Усе відміняється! Усе – і крапка! Не треба їй пліток і балачок дурних!

Семен зблід. Намагався пояснити, що це через нього постраждала Оленка, що їй обов’язково зроблять операцію, але пані Наталя не чула його слів, мов заведена повторювала: «Це – кінець!»

«Бачила твою матір на ринку. Не знаю, чи впізнала мене, бо не відповіла на привітання», – сказала Оленка, коли Семен прийшов поговорити. «Впізнала», – мовив  несміливо, спитавши, чи не образиться дівчина, коли вони без жодних урочистостей одружаться. Оленка не розуміла коханого. Ще недавно вони мріяли про велике весілля, де буде багато гостей, а вона, Оленка, – у розкішній весільній сукні… То що змінилося тепер? Семен, мов на долоні, виклав правду про те, як засмутила його матір Оленчина зовнішність.

Дівчина похитнулася. У її великих карих очах виступили сльози – ось в чім річ. «Чому ж ти нічого їй не розповів? Чи ти, Семенку, уже забув, звідки взявся у мене цей шрам?» – Оленка  розридалася і побігла геть.

Семен і сам не розумів, чому не зупинив кохану, чому і досі не розповів батькам про той злощасний вечір, коли вона постраждала.

Тоді він йшов до друга, який мешкає неподалік дому Оленки. Звідкись перед ним несподівано виросли дві кремезні постаті, наказали зупинитися, спитали, коли віддасть їм борг. Семен сказав, що вони, мабуть, його з кимось сплутали, та один з молодиків повалив хлопця на землю, став бити ногами. «А тепер згадав про борг?», – копав ще і ще…

Цю жахливу картину побачила Оленка, яка проходила мимо. Стала кликати на допомогу. Нахилилась над Семеном, витираючи хусточкою його закривавлене обличчя: «Що ж ви робите, покидьки? Хіба так можна?» Тоді другий молодик, що спостерігав, як  його «братан» знущався з Семена, злорадно зареготав і відпустив собаку, яку тримав на ланцюзі, дав їй наказ… Усе відбулося так швидко, що перехожий, який відборонив Оленку від пса, не міг нічого толком пояснити, коли приїхала «швидка». Семен не хотів залишатися у лікарні, а Олену госпіталізували. Зашили розчавлене обличчя, однак шрам був помітний.

Семен щодня навідував дівчину. Був безмежно вдячний їй за сміливий вчинок. Вони стали зустрічатися і згодом збагнули, що кохають одне одного. Семен запропонував Оленці одружитися, вона аж засяяла від щастя і відразу погодилася.

І ось тепер – втекла. А він стояв, як вкопаний, і не наздогнав її. Не повернув, не втішив. Вдома сказав матері про сварку з Оленою. Очі Наталі аж пожвавішали, на обличчі викраялася усмішка: «Ти правильно вчинив, сину. Для неї також пара знайдеться. А ти у мене – красень, розумієш?» Вона, мов у дитинстві, погладила сина по голові та полегшено зітхнула.

…Невблаганно швидко летіли тижні, місяці, роки. Семен у свої сорок і досі неодружений. Наталя Григорівна втішала себе: від долі – не втечеш, що має ще бути в сина, те й буде. Не хотіла визнавати, що розставшись з Оленкою, син дуже змінився. Став нервовим, черствим, легковажним, часто приходив напідпитку. З’являлися у його житті і жінки, але це були швидкоплинні стосунки. Йому було до вподоби легке безтурботне життя під крилом матері. Та сили у пані Наталі щоразу танули, особливо після смерті чоловіка. Їй самій була вже потрібна опора та підтримка і вона мріяла про молоду хазяйку в домі, яка б її замінила. Усе ж сьомий десяток їй минув. Очі сліпнуть – слід до лікаря поїхати, а в Семена на неї часу нема. Нічого, вже потепліло, якось сама вибереться. Кажуть у Тернополі є хороші спеціалісти, може, чимось їй зарадять, бо на операцію вона не згідна, та й коштів нема.

На щастя, спеціалісти призначили Наталі Григорівні консервативне лікування і черговий огляд через півроку. З полегшенням на душі вона вийшла з поліклініки. Вирішила піти на потяг через Старий парк. Повітря тут свіже, чисте, завжди людно. Присіла на лавочці – до потяга ще досить часу. Замислилась, як побачила, що наближається якась пара. Молодий, вродливий чоловік, поцілувавши жінку, присадив її поруч з Наталею Григорівною: «Скоро повернуся, зачекай мене тут, Оленко».

Жінка дістає телефон. Пані Наталі видається знайомим голос і вона пильно вдивляється в її обличчя. Щось ніби обривається всередині: невже це його, Семенова, Оленка? Така мила, приваблива, гарно одягнена. Тільки де подівся шрам на її обличчі? «Ми не бачилися з вам  раніше?» – запитує.

Олена усміхнулася своїми симпатичними ямочками. Вона теж упізнала свою вчительку. Розговорилися. Олена розповіла, що мешкає у Тернополі. Разом з чоловіком Вадимом, який тепер пішов у лікарню навідати друга, виховують п’ятнадцятирічного сина, а працює вона – бухгалтером. Пані Наталя бере Оленчину руку у свою долоню: «Прости мені, доню, що розлучила вас із Семеном. Дурна я була. За все приходить відплата. Тому страждаю і я, і син. До речі, Семен часто казав, що це через нього ти потерпіла, а я і досі толком нічого не знаю». Сонячне проміння засяяло над головою Олени. Вона дістає з пакета булочку, подає пані Наталі: «Заспокойтеся. Все це – в минулому. Вадим допоміг мені зробити операцію. Та найголовніше те, що я позбулася не лише шраму на обличчі, а й на серці. А це – важливіше. Що ж, прощавайте. Піду назустріч чоловікові. А Семен нехай сам вам про все розкаже». «Спасибі за булочку, доню…»

Тепле проміння зігрівало обличчя Наталі Григорівни. Висушувало її гіркі сльози…