Вирій Марії

Чомусь завжди думаєш, що в країнах, про які мрієш, вічне літо. В дитинстві Марії снилася Італія, яка, як їй видавалося, десь далеко-далеко. Тихі води Венеції, шепіт молитов Собору Святого Петра і навіть злодюжки нічного Неаполя. Але не варто хвилюватися — все, що вони можуть у тебе вкрасти, — дірки в кишенях. Зовсім не хотілося прокидатися і струшувати залишки снів із повік…

Марія пам’ятає день, коли помер дідусь. Великий Ведмідь, котрий знав безліч цікавих казок. Пам’ятає людей біля труни — було чутно, як билися їхні серця і пересипалися піщинки в годиннику. Гавкіт Рудого, коли діда виносили з дому. Самотнього лелеку на комині їхньої хати. «Мамо, то дідо?», — питала Марія, спостерігаючи, як лелека здійнявся в небо, і щовесни чекаючи з вирію цих птахів.

У серці з’явилася тривога, мрії розійшлися з реальністю. Так Марія зрозуміла, що подорослішала. Дорослою вона вперше побачила Італію. Зовсім іншу і не таку далеку, як у снах. «Si, Signora», — повторювала Марія, прибираючи в будинку вельможної пані. Ввечері зачинялася у своїй маленькій кімнатці. Занурювала руки в темряву, немов у в’язку оливу, аби до ранку їх не відмити. Чула, як боязко, наче злодій, у двері стукає самотність. Відчиняла, сторожко озираючись, ніби впускала коханця.

Як сходило сонце, Марія сідала перед дзеркалом, бо зранку жінка розчісує довге волосся гострим, як ніж гребінцем, усе, що в житті не збулося, домальовує на лиці олівцем. Згадувала Україну, куди з вирію поверталися лелеки…