Так назвав тебе батько…

…Іванка з Мишком дружили ще з дитячих літ. Їх родини були великими друзями. Часто сходились разом святкувати, жартували, співали пісні. Мишкова мати не раз говорила, що Іванка буде її невісткою. Малі дітлахи ще того не розуміли. Але життя йшло вперед.

Шкільна пора… Іванка з Мишком добре вчилися. У класі, де було 26 учнів, тільки вони були відмінниками. Тому, після закінчення школи їм легше було вступити у педагогічний виш.

Юність, студентство… Що може бути кращим, ніж ця золота пора?

Молодість, краса, грація і щире почуття – любов. При зустрічах Михайло завжди робив Іванці компліменти. Мовляв, вона чиста, світла і ніжна, як квітка. Іванка соромилася цього, заливаючись рум’янцем.  Але, коли хлопець дарував їй квіти, раділа, як мала дитина. Для неї не було різниці чи вони куплені, чи польові. Вона горнулася до них, як до свіжої роси, як до цілющої води, як до теплих промінців сонечка. І тоді розквітало її серце і душа, оповиті ніжністю і любов’ю.

Якось Михайло, пригортаючи дівчину до себе, промовив: «Якщо, Іванцю, в нас буде донечка, назвемо її Квіткою. Гарне ім’я, правда?». Іванка зніяковіла: «Хіба так називають дітей? Це якось дивно буде». Але ця розмова залишилася їхньою таємницею.

Вони одружилися на п’ятому курсі, як і планували. Багато у них було спільних захоплень, вподобань, планів на майбутнє. Але Михайло раптово захворів, він танув на очах.

Коли йому стало зовсім зле, покликав до себе Іванку і сказав: «Ти пам’ятаєш моє прохання, дорогенька?  Я надіюся на тебе, бо мені вже недовго залишилося». Іванка заплакала: «Я все зроблю так, як ти хочеш… Я все зроблю, але ти живи…  Не покидай мене, нас… Я тебе прошу».

Хіба Михайло не хотів жити, радіти сонцю і щастю, ростити дітей? Але хвороба не дала йому цього шансу. Десь через тиждень після їхньої розмови Михайла не стало. А через кілька місяців з’явилася на світ донечка, Іванчина радість. «Як назвеш малу?», – питали сусіди. «Ще не знаю – як Бог підкаже», – відсторонювала від себе охочих щось дізнатися. А коли почули ім’я дівчинки, зашепотіли. «Квітка, Квітка… І де вона таке чудне ім’я взяла? Якесь не наше», – загомоніли одні, як бджоли у вулику.

«Є, є таке ім’я, – говорили інші. – А Квітка Цісик? Була така співачка, дуже гарно співала. Жаль, що її вже нема».  Іванці ті розмови були байдужі. Вона назвала донечку так, як просив її Михайло – Квіткою. І хай вона цвіте для неї на землі, а для нього в небесах незбагненною красою.

«Мамо, мамо! – одного дня прибігла з  вулиці доня. – Мене питають діти, чому я – Квітка?». Усміхнулася мати, обняла свою напівсирітку й зізналась дитині: «Так назвав тебе батько, який рано пішов із життя. Ти повинна, доню, пишатися цим ім’ям. Воно таке прекрасне, земне, як білий світ, який нас обіймає, в якому живемо. На жаль, без  нашого татка».

Квітка пригорнулася до матері і солона сльоза скотилася по її молоденькому личку: «Спасибі тобі, батьку», – тихо прошепотіла…