Легенди та дійсність

У Мукачівському замку туристи мають змогу побачити відреставровану середньовічну фортифікаційну архітектуру, старовинні двори та галереї з виставками сучасної скульптури. Є тут і експозиції історичного музею, які знаходяться у залах Верхнього замку. Тут експонуються рідкісні предмети кам’яної та мідно-бронзової доби, зброя та знаряддя із заліза, знайдені під час археологічних розкопок на теренах Закарпаття, зокрема і зброя захисників замку. Широко представлена етнографія та побут мешканців Мукачева й області. А у картинній галереї музею експонуються полотна видатних живописців Закарпаття минулого століття, колекція ікон XVI–XIX ст., розгорнуто й виставку сучасного живопису українських, угорських та польських майстрів.

Та окрім архітектури, музейних експонатів і творів мистецтва „Паланок” має ще одну надзвичайно цікаву для туристів привабу – численні легенди, що, мов дивне вбрання, огорнули замок за довгі роки його існування.

Наприклад, одна з легенд оповідає про створення глибокого колодязя, що розташований під Старою вежею. Як відомо, з 1396 по 1414 роки замком володів Подільський князь Федір Корятович. Він суттєво розбудував і укріпив замок, перетворивши його на свою резиденцію. На випадок довготривалої облоги замку Федір Корятович наказав видовбати у скелі під Старою вежею колодязь, який забезпечував би захисників замку водою.

Завглибшки криниця сягала вісімдесяти п’яти метрів, а діаметр у верхній частині – два з половиною метри. У стінах колодязя до глибини сімдесяти одного метра було зроблено гвинтову драбину з двадцяти чотирьох сходинок, а на глибині вісімдесяти трьох метрів у скелі було видовблено два резервуари для води. Воду з колодязя брали за допомогою коловорота з двома відрами – коли одне відро піднімали вгору, друге опускалося униз. Колодязь функціонував до 1897 року – до ліквідації у замку в’язниці. Слід зазначити, що на той час такий колодязь був дуже складною гідротехнічною спорудою, тож недарма його спорудження приписують дияволові. 

За легендою, піддані князя довбали скелю кілька років поспіль, та води в колодязі все не було. Князь Корятович через це дуже непокоївся, бо у випадку облоги замку без води неможливо було б довго протриматись. Тоді від спересердя пообіцяв мішок золота тому, хто нарешті знайде воду. І от, не минуло й хвилини, як перед князем з’явився низенький смаглявий чоловічок, запитавши чи справді він отримає винагороду за знайдену у скелі воду. Отримавши ствердну відповідь, чоловік одразу ж стрибнув у колодязь. Й раптом почувся гуркіт, з глибини колодязя полетіло каміння, у повітрі з’явився різкий сірчаний запах. Потім усе стихло, і з глибини з’явився той же чоловічок, гордо сказавши, що віднині у колодязі буде вода. Пообіцявши за три дні повернутись, він наказав приготувати до того часу обіцяний мішок із золотом. І знову кудись зник.

Тепер князь Корятович не знав, що робити – хоч він і був князем, та мішка золота не мав. Але хитрий блазень запропонував обдурити чорта (ніхто й не сумнівався, що пробити скелю і знайти воду може лише нечиста сила). Тож блазень порадив князеві покласти у маленький мішечок кілька золотих монет і віддати чортові, адже не було чіткої умови щодо розмірів мішка. Князеві сподобалась така ідея. 

Та смаглявий чоловічок страшенно розлютився, отримавши таку „нагороду”. Почав сваритись, а потім знову стрибнув у колодязь. Довго він там нуртував, лякаючи людей гучними звуками. Кажуть, і донині з дна колодязя інколи можна почути незрозумілий гул. То лютує чорт, та вилізти з колодязя не наважується, бо йому соромно, що так легко дозволив людям себе обдурити...

А за ще однією легендою одного разу у колодязь пустили качку, котра потім з’явилась на річці Латориці. Тож князь Корятович настільки ретельно все продумав, що навіть колодязь мав вихід до ріки. Й під час важких і довгих днів облоги захисники замку підтримували зв’язок із зовнішнім світом саме завдяки колодязю. 

До речі, на території замку є пам’ятник князеві Корятовичу – знаходиться він у дворі верхнього замку. І з цим пам’ятником теж пов’язана ще одна замкова легенда – кажуть, металевий князь виконує бажання. Тож, аби бажання здійснилось, слід потриматися за його до блиску відшліфований палець, попередньо поклавши до підніжжя пам’ятника монетку.

І не лише глибочезним колодязем прославився князь, а й довжелезними підземними ходами, що також були побудовані за наказом Корятовича. Легенди говорять, що ці підземні ходи Мукачівського замку настільки довгі, що карета, запряжена кіньми, могла таємно доставити князя в будь-який замок Трансільванії, і навіть у Святомиколаївський монастир. 

Одна з легенд розповідає, що сталося раз у замку, коли князь Корятович був у поході. Серед ночі люди почули дивні звуки, ніби хтось лупає скелю. Стражі, що проходили коло студні, тільки побожно хрестилися,— ніхто з вояків не зважився спуститися в колодязь.

Невдовзі студня перестала давати воду. Марно знову-і знову опускався вглиб могутній кований кадуб. Витягали його завжди пустим. А підземне страховисько водночас перестало бушувати

Люди мусили знову носити воду з рову в підзамчі. Пошепки перемовлялися, що пекельний пан прокопав хід із колодязя і ним відвіз воду.

І от що сталося одного дня.

Замкова пані сиділа біля відкритого вікна в своїй кімнаті й тужливо поглядала на далекі обрії: може, закуриться там курява, а то вже знак, що повертається її дорогий князь.

І крутнула вона подумки розкішним перснем, що був весільним подарунком її чоловіка. Сталося диво: перстень зісковзнув із її пальця, скотився підвіконням, впав на камінь у дворі, відскочив, прокотився землею і зник у чорному отворі колодязя.

Даремно пані картала себе за необережність, даремно просила для певності перешукати все подвір’я. Перстень був утрачений без сліду.

Скликала пані всю прислугу, радилася, як перстень із колодязя добути,— бо що скаже чоловік, коли довідається.

Ніхто не знав, що їй порадити. І тоді згадав собі старий замковий тюремник, що в підземеллі, під замковою вежею, є засуджений до страти злочинець. Ціною прощення він згодиться спуститися до колодязя.

Пані наказала привести засудженого. Сказала йому так:

— Коли зробиш те, чого я зажадаю, подарую тобі життя. Дорогоцінний перстень, весільний дарунок мого чолові

ка, упав у колодязь. Або ти винесеш перстень і будеш вільним, або вернешся до в’язниці, звідки, як сам знаєш,

одна тобі дорога — на смерть.

Хвилину в’язень вагався, однак погодився:

— Даєш мені, вельможна пані, вибирати між життям і смертю, то я вибираю життя! Най спускають мене в

колодязь, і я зроблю все, що буде в моїх силах!

Дали тоді йому вдосталь їсти й пити, і коли він трохи набрався сили, з повним ранцем харчів і з палаючим факелом пустився в дорогу до незнаних глибин.

Люди постояли хвилю над колодязем та й розійшлися по своїй роботі. Лише сторожа слідкувала, коли буде знак тягнути кадуб.

Минув день, минув другий і третій. Очікуваного знаку зі студні не було. Люди витягнули кадуб і — диво! В ньому знову було повно води! Однак від в’язня й персня — ані сліду.

Пані давно віджаліла втрачений перстень, віджалів його й князь, що вернувся щасливо з бою. Навіть не погнівався!

Минали місяці, роки зливалися з роками. То вже був десятий. Коло самотньої колись пані крутилися два хлопчаки, і тулилося до неї рожевощоке дівчатко.

І от літнього дня, коли сонце розпекло міцні кам’яні стіни, з’явився перед замковою брамою блідий, виснажений чоловік. Зажадав, аби пустили його до замка, в дуже важливій справі.

Заскрипіли міцні ланцюги, міст звільна ліг через широкий рів. Замкова челядь обступила дивного чужинця і повела до князя.

А він мовчав. Тільки в кімнаті, ставши віч-на-віч із князем та княгинею, ворухнулися його бліді губи:

— Минуло з десять літ відтоді, як я спустився на дно замкового колодязя, щоб знайти і винести втрачений перстень. Коли кадуб спинився на дні, я побачив у світлі факела, що джерело, яке било сильним струменем зі скелі, не виповнює колодязь, а відтікає до чорного ходу. Там я побачив і перстень, віднесений струменем води. Довго не роздумуючи, я проник туди. Виловив перстень, сповнився радості, що так легко зберіг собі життя. Пообіцяв, що вже ніколи й нічим не прогрішуся. Та коли я вимовив ім’я боже, загриміло, зашуміло, і вхід до студні засипався. Не лишалося нічого, як іти ходом. Важко розповісти, що я пережив на тому довгому шляху, лише надія, що спокутую все, чим я на світі провинився, додала мені сили. І повела мене та дорога крізь пекло. А коли я вийшов на світ, я не побачив сонця, навіки для мене погас ясний день. Та відчаю не було, я хотів лише одного — повернути вам цей перстень і почути з уст пані, яка послала мене на дорогу покути, слова прощення. Мій гріх скуплений, повертаю належну вам дорогоцінність і хочу вчути ті слова!

— Ти сам собі здобув прощення! — мовив князь, розчулений тою оповіддю.— Хочеш — зоставайся тут, не хочеш — іди з богом!

— Дякую, князю! — мовив сліпий.— Коли дозволиш, то буду жити в твоїх лісах, в боці від людей...

Пішов, і відтоді його ніхто не бачив. Лише легенда про довгу підземну путь, що веде з криниці аж до пекла, зосталася в пам’яті народній.

Та й сама назва замку має походження-легенду. Навколо замкової гори ще у XVI ст. був викопаний водяний рів, який наповнювався водою з річки Латориця. У XVII ст. рів був укріплений дубовим частоколом – паланком. Тож назва „Паланок” збереглася до наших днів, хоч сам рів і частокіл давно вже зруйновані.