Погар чорниць

На першій сторінці – її весільні фото. В очах стільки блиску! Потім у різних ракурсах – одна донечка, друга… Доля була прихильною до неї. Незчулася, як і онуки Бог подарував. Гортаючи сторінку за сторінкою, звернула увагу на одну пожовклу світлину, з якої на неї лагідно дивились великі оченята десятирічного хлопчика, що так ніжно обіймав її за шию. Він, ніби з гордістю промовляв: «Дивіться, я біля Оксани Василівни!»  Вона сиділа на пеньку, а діти обступили з усіх боків, і кожний хотів притулитись до неї. Видно, дуже любили. Щось читала, а всі уважно слухали.

Оксана задумалась, згадуючи той день, коли водила на прогулянку до лісу своїх підопічних. Ця світлина ніби знову повернула її на поріг чарівної та безтурботної юності, що транзитним потягом промайнула у загадкову даль. Тоді здавалось, що так буде вічно і ця прекрасна пора, яка буває тільки раз у житті кожної людини, не закінчиться ніколи.

Студенткою другого курсу приїхала на педагогічну практику у село Микуличин, що на Івано-Франківщині. Привітні люди показали дорогу до літнього табору відпочинку. Навколо буяла така краса, що дівчина мало не втратила дар мови. Їхній табір знаходився у лоні дивовижних Карпат, які оповили його ніжним трепетом смерек, шелестом трав, не затихаючим дзвінкоголосим пташиним співом і кришталево-чистою вродою річки Прут, хвилі якої лагідно шепотіли і ніби кликали за собою. Цю велич ладної природи Оксана зберегла у своєму серці на все життя.

Таких, як вона було багато, і всі з нетерпінням чекали на приїзд дітей. Їй доручили 8 загін. Це були дітки 3-4 класів. Оксана дуже любила дітей і коли настав день приїзду, то раділа мов дитина.

Перша зустріч розпочалась зі знайомства. Школярики розказували про себе все: звідки приїхали, що їм найбільше подобається, як би хотіли проводити дозвілля.

Серед дітей був хлопчик Андрійко, той самий, що сидів поруч у лісі. Його поведінка здавалась трохи дивною. Він  всюди ходив за Оксаною, тримаючись за руку. Уважно прислухався до кожного слова, сказаного нею, заглядав у очі і тішився з найменшої дрібниці.

Якось пригадала, як він приніс з лісу повний погар чорниць, а потім  несміло поставив на стіл, сказавши, що збирав їх для неї. А через три дні підкинув на Оксанине ліжко записку, в якій написав: «Я вас люблю», і швидко втік. Потім довго не підходив, ховаючи очі. Вона не ображалась на нього, думаючи тоді, що він ще дитина. Та слова, сказані в день від’їзду, запам’ятались їй на все життя. Сідаючи у автобус, хлопчик сумно промовив:

– Не виходьте, будь ласка заміж, Оксано Василівно, почекайте на мене, а коли я виросту, то одружуся з вами.

– Андрійку, поки ти виростеш, я вже постарію.

– Ви для мене ніколи не будете старою…

Оксана на мить задумалась і почала лагідно гладити хлопчика по голові. А потім дитяча рука через вікно довго махала їй, аж поки автобус не зник за поворотом. Ця мить залишилась у її серці й донині.

…Жінка по-материнськи дивилась на світлину і думала про Андрійка. Як склалась його доля? Чи все у нього добре? Так хотілось, щоб він знайшов свою стежину у житті. Те, що він став хорошою людиною, вона  не сумнівалась і тому у душі просила Бога, щоб дарував йому щедру долю.

Хто знає, чи він ще пам’ятає про неї? Оксана ніяк не могла забути свою першу педагогічну практику, погар чорниць і слова, так щиро сказані десятирічним хлопчиком. Довго тримала у руках фото тридцятирічної давності, поринувши у спогади своєї неповторної юності. А у глибині душі чомусь хотіла, щоб Андрійко хоч інколи згадував про ту, що колись так глибоко запала у його дитяче серце.