Заклинання від ревнощів

Почалося так невдовзі після того, як ми з дружиною відсвяткували тридцятиріччя нашого подружнього життя. Перлинове весілля, значить. Усе було, як належить, – вітання дітей, внуків, друзів і знайомих, тости, квіти, навіть сльози радості. А через кілька днів моя Світлана, Світланка, Світланочка раптом перемінилася. Чи то після того, як побачила у котрійсь із сотень серій телемила упадання закордонного дідугана за молодою, чи наш сусід так вплинув, привівши до свого помешкання молодшу від себе на двадцять років дівулю – замість дружини, яка сьомий рік в Італії когось там доглядає, але мій домашній ангел несподівано, а головне – безпідставно почав випромінювати не світло, а темряву. По-простому кажучи, накрила мене мокрим рядном ревнощів.

І я перебував під ним постійно, куди б ми не йшли чи  їхали. То одне, то друге моє вухо червоніло від Світланиного бубоніння. Я тільки й чув:

– О, ти знову на довгі ноги задивився! Звичайно, в мене не такі, жиляки повилазили…

– Чого до чужих колін поглядом прилип? Моїх замало?..

– Так-так, груди в неї кращі, бо молода, дітей не годувала, як я…

– Тобі її талія подобається? Вона безперечно, краща, ніж моя, бо ж та дівуля ще не ходила пузатою, не народжувала.

– Не облизуйся на білявку, однаково нічого не вийде, хіба рак свисне…

– Чорнявої нині закортіло? І я була такою чорнявою, поки не посивіла через тебе…

– Знову витріщився на молоденьку, розпуснику?.. Нагулюй, нагулюй апетит, їсти все одно вдома доведеться…

І так щоразу, коли між людьми бували, мені не залишалося нічого іншого, як різко переводити погляд від землі до неба й навпаки, ні на мить не зупиняючи його на чужих ногах, стегнах, сідницях, грудях, губах. А Світлана пильнувала за тим, як конвоїри за рецидивістом…

…Позавчора зателефонувала мені додому внучка і попросила:

– Дідусю, нам задали написати пестливі слова до слова “кицька”…

А який дідусь відмовиться допомогти внучці. І я не виняток. Пошкрябав лисину, напружив пам’ять і почав:

– Люба моя, зараз скажу тобі все, що думаю…

За дверима квартири щось зашаруділо, але я не перервав творчого процесу. Набрав повні груди повітря і увійшов у роль, почавши ніжним голосом ледь не нявкати:

– Киця, кицюня, киценька, кицюлька, киценятко, киценяточко…

Диктував повільно, вимовляючи кожен склад, як заклинання, щоб Іринка не наробила помилок і встигала записувати. Нараз клацнув замок, зойкнула ручка у дверях, вони рвучко розчинилися, й до коридорчика увірвалася моя Світлана. Ні, то хатня гроза шмагонула блискавкою:

– Ах ти, старий котяро! Зараз я тобі дам і кицьочку, і киценятко!

Добре, що Ірочка ще була біля слухавки. Я передав трубку ревнивиці, й вона почула дитячий голосок:

– Дуже дякую тобі, дідусю! Я так і знала, що ти в мене наймудріший. Завтра твою Ірусю в школі похвалять за домашнє завдання…

Світлані не залишалося нічого іншого, як розсміятись. Із хмари не тільки гроза не вдарила, а й не пролилося ні краплі дощу.

І я знову почав бачити світ у всій його багатобарвності. Не знаю тільки, чи надовго…