Життя зігріте маминою любов’ю

Щасливі діти, які народилися і живуть у сім’ях, де щохвилини відчувають тепло і ласку матусі, засинають, слухаючи колискову. Я дякую Богу, що мала таку маму Килину - добру, мудру, яка мене і моїх сестер оберігала від всього злого, вчила нас бути чесними і порядними.

Мамине життя було нелегким. На її дитячі плечі лягли тяжкі випробування. Коли їй було 9 років, хвороба прикувала маму Уляну до ліжка. Зовсім маленька дівчинка доглядала за хворою, прала, готувала їсти.

Через 5 років почалася війна. Брат Василь пішов на фронт, сестру Наталю забрали до Німеччини. З приходом війни

люди недоїдали, почали хворіти діти і літні люди. Дідусь із мамою викопали землянку, де переховували більше десятка кізоньок. Мама кожного ранку розносила ще тепле молоко по хатах. Люди дякували і плакали. Цим самим врятувала не одне життя в рідному Пересічному.

Коли мамі минуло 18 років, померла моя бабуся Уляна. Тяжко перенесла цю втрату мама, та життя тривало. Через рік вийшла заміж, народила трьох доньок. Побудували батьки дім на станції Пересічне. Тут прожили все життя. Із сусідами жили мирно, та траплялося всякого. Колись, прийшовши із гостей, сусідка зчинила сварку, ніби наша курка походила по її грядках. Вона проклинала за це маму, на що та їй відповіла: «Пробачте, якщо я винувата! А я вам бажаю здоров’я!»

Ми жили поруч із залізницею, перед якою був цілий ставок вилитої смоли. Влітку вона розтавала і була схожа на воду. Скільки незручностей це приносило людям! Якось вночі ми почули, що хтось гукає на допомогу. Батьки взяли велику дошку і побігли. Незнайомий хлопець поспішав на перон і провалився ногами у смоляне озеро. Витягли бідолаху. Мама довго відмивала його, дали молодику батькове взуття й одяг, напоїли чаєм і вранці провели на електричку. Мама ніколи не була байдужою, завжди простягала руку допомоги тим, хто її потребував.

Інша історія була зі мною. Влітку на луках пасла я гусей, та загралася з подругами. Гуси випили всю воду із відра і попрямували до смоли. Я кинулася, коли вже половина з них застрягли в чорній липучій калюжі. Які були ближче, тих врятували, решта загинули. На мене не кричали. Мама тільки заспокоїла: «Не плач, доню, трапляється всяке в житті… Були б ви тільки живі та здорові!»

Коли я вже мала свою сім’ю, то жила від мами за три станції. Вона мене з доньками завжди проводжала на електричку. Одного разу поруч із нами стояв чоловік із мого села. Раптом він похитнувся і впав між пероном і колією, а електричка була вже поряд. Ми з мамою, не задумуючись, стрибнули і підтягли його під перон. Ще секунда, і був би бідолаха під колесами… Моя старша донька злякалася за нас, довго плакала. «Доню, хто ж, як не ми?..» - заспокоювала я її. Той чоловік після цієї НП прожив ще два десятиліття.

Коли мама була вже хворою, не знаю, звідки вона брала сили, але проводжала мене на перон і довго дивилася вслід, ніби прощаючись. Усього 4 місяці прожила вона після операції. Держалася до останнього. Ми її не покидали ні на хвилинку. У неділю всі втрьох були у неї. Мама сказала: «Я вдячна Богу, що в мене є ви! Живіть довго і будьте щасливі. Я теж щаслива, що ви поруч. Підтримайте Олю, вона ще дуже молода. Я знаю, що ви в мене золоті діти. Я спокійна…»

Минуло двадцять років, як немає мами. У нас дорослі діти, в старшої сестри вже є правнуки. Та ми завжди пам’ятаємо свою маму, яка була і мамою, і подругою, і берегинею, була мудрою жінкою. У мене дві дорослі доньки, ми дали їм гідну освіту, а головне, виховали справжніми людьми. 

Я їм вдячна за їх небайдужість. Узимку поламала правицю, то вони часто відвідували. На 8 Березня приїхали з квітами, подарунками, а вітання розчулило до сліз: «Мамо, вітаємо тебе зі святом весни! Хай кожен твій день буде осяйним, радісним, теплим. Хай твою душу сповнюють любов, щастя, гармонія. Твоє життя - саме той дороговказ, до якого нам іти та йти. Будь здоровою!»

Я щаслива мама.