В’ячеслав ОЛІЙНИК: «Сподіватися нема на кого, тільки на себе»

з яким кореспондент «Рівне-Ракурсу» зустрівся напередо­дні Дня підприємця.

Охочих пуститися у «вільне бізнесове плавання» в Україні в рази менше, ніж у країнах Європи. Якщо в Німеччині на частку малого бізнесу у ВВП припадає 60%, в Італії – 70%, і навіть у сусідніх Росії та Білорусі – 22% і 23%, то в Україні – менше 10%. «Якщо не зміняться правила гри, відсоток самозайнятих людей буде і далі скорочуватись», – упевнений мій співрозмовник.

Міняв дуб на сіль, а сіль – на цукерки…

– В’ячеславе Дмитровичу, чим Ви займались до того, як стали підприємцем?

– Навчався у середній школі, служив в армії, псступив у Новоросійське вище морехідне училище. Якби закінчив морехідку, був би штурманом далекого плавання цивільного флоту. Екзамени здав, але документи забрав: не захотів ще п’ять років жити на казарменому положенні, мені вистачило й армії. Створив кооператив «Неотон» – дочірнє підприємство рівненської фірми «Імпекс», яке займалося виробництвом меблів. Разом з Володимиром Федоровичем у 1994 році організували ТзОВ фірму «ОВІС» (Олійник В’ячеслав І Спілка) – нині це одне з провідних підприємств гуртової торгівлі продуктами харчування та продуктами для годування тварин у західному регіоні України.

– Ваша перша вдала комерційна оборудка. Пам’ятаєте її?

– Купив чотири тонни солі по чотири копійки, а продав по вісім. Потім провів успішний бартер: виміняв у Солотвинського солерудника вагон дуба на два вагони солі, а за дуб з лісівниками розрахувався одним вагоном солі. Така тоді була бартерна економіка. Далі, аби реалізувати вагон солі, що залишився, довелося знову ж таки вигадувати різні бартерні схеми. Зокрема, на кондитерській фабриці міняв сіль на цукерки, які здавав на реалізацію в магазини. Також займався виїзною торгівлею, створив мережу з 12 кіосків, що торгували продукцією рівненського підприємства «Поліссяхліб». У мене один кіоск продавав до 2500 буханок хліба. Потихеньку бізнес ставав на ноги, купив автівку, одружився. Дружина – підприємець, забезпечує продуктами їдальні двох шкіл – ЗОШ № 26 і ЗОШ № 2.

– Харчування дітей – це дуже відповідальна справа. Але, вочевидь, не легко забезпечувати здорове харчування дітей у межах встановлених державою кошторисів?

– Маємо власну пекарню, тож смачні булочки для школярів, хліб і батон печуть фахові майстри, доставкою займаюся особисто. А це – висока якість продукції при помірних затратах на її виробництво та транспортування. Сосиски на моє замовлення виготовляє надійний виробник. Його продукція відповідає вимогам ДСТУ 4436:2005, яким передбачено більш жорсткі вимоги до складу та сировини сосисок «Дитячі», рекомендованих МОЗ України для харчування дітей дошкільного і шкільного віку та дієтичного харчування.

Свавілля чиновників, нечесна конкуренція

– А як Ви вийшли на булочну тему?

– Спочатку торгував булочками, які випікав для мене один здолбунівський підприємець. Булочки йшли добре – по 1000 в день. Тож коли трапилась нагода взяти в оренду пекарню в одному з гастрономів на Ювілейному, я сам почав пекти їх. За моїми підрахунками, щоб цей бізнес вивести на прибуток, потрібно було реалізовувати в день мінімум 700 булочок, а лише моя мережа продавала 1000. Тобто, 300 булочок – чистий прибуток щодня. Згодом реалізація зросла до 1500 булочок вдень. Також розширив асортимент за рахунок хліба і батону. Згодом, коли одна рівненська підприємниця виїжджала за кордон, я викупив у неї весь бізнес – пекарню з усім обладнанням та навченим персоналом на Курчатова.

– У Вас 25-річний бізнесовий досвід. Чи доводилося Вам стикатися з фактами нечесної конкуренції та обману і свавілля чиновників?

– Півтора десятка років тому світлої пам’яті міський голова Рівного Віктор Анатолійович Чайка, звернувши увагу на напівзруйноване приміщення на території ЗОШ № 26, поставив вимогу: або довести його до ладу, або знести. Міська влада запропонувала мені це приміщення в оренду з правом викупу. Об’єкт оцінили в 300 тисяч гривень. Відповідно до угоди, на чверть цієї суми я виконав будівельні роботи по поліпшенню цього приміщення, але мені так і не дали його викупити. На даний час у цьому приміщенні, яке продовжую орендувати, працює пекарня, яку я перевіз з Курчатова.

Або ще один яскравий факт – ліквідація міською владою мережі продуктових кіосків-контейнерів, яку я створив у Рівному. Люди були забезпечені робочими місцями, а населення – необхідними продуктами. Та міське управління торгівлі вирішило згорнути цей напрям моєї підприємницької діяльності, буцімто, через його недоцільність і примусило мене демонтувати ці торгові точки. Нині ж на їх місці працюють кіоски підприємства «Поліссяхліб». От вам і приклад «чесної конкуренції», коли чиновники знищують успішну справу підприємців в інтересах бізнесу своїх друзів.

Заробив – не заробив, а податок заплати!

– В’ячеславе Дмитровичу, чи став ринок чеснішим і доступнішим із введенням системи електронних публічних закупівель ProZorro?

– Відкриті тендери – не найкращий спосіб ведення прозорого бізнесу, бо є багато простих схем, які дозволяють вигравати їх своїм людям. Ще цьогоріч я брав участь у тендерах. Нині ж, коли великі дитсадки перейшли на самофінансування й обсяги поставок ковбас упали в три рази, доставляти дрібні – по п’ять кілограмів – партії продуктів у маленькі дитсадки стало невигідно. Ті збитки, які раніше я перекривав за рахунок великих клієнтів, зараз лягають на мене, підприємця.

Чому держава не хоче сама займатись постачанням продуктів дитсадкам та школам, як це було колись? Тому що це не вигідно, державі краще перекласти цю функцію на підприємця, до якого можна прийти з перевірками, податками… Тобто, ти ще повинен заплатити за те, що взяв на себе частину її обов’язків – турботу про дітей, майбутнє країни. Я проти такого бізнесу, біля якого кормляться нечисті на руку чиновники. Якщо ми хочемо плекати і розвивати корисний для суспільства малий бізнес, то будуть доречні рекомендації з мікробіології: «створювати сприятливе середовище і не чіпати брудними руками». Тоді всім буде добре.

– Ви впевнені в майбутньому Вашого бізнесу?

– Раніше я заробляв на булочці 50 копійок, а долар був 8 гривень. Зараз заробляю 60 копійок, а долар – 27. Витрати на все (електроенергію, оренду, зарплату) зростають, а заробітки – все менші й менші, хоча оборот не зменшився. Я не впевнений в тому, чи буду я завтра займатись підприємницькою діяльністю. Зараз працюю на єдиному податку. Заробив – не заробив, а податок заплати! В мене все по перерахунку, нема що приховувати – в будь-який час можна підняти всі платежі. Держава мені платить за встановленими нею цінами. Тож я ніяк не можу її обманути, навіть якби хотів: усе як на долоні – скільки завіз, за якою ціною та скільки отримав.

– Яка підтримка нині потрібна підприємцю від держави?

– Хай наші депутати думають про країну, а не тільки про власну кишеню. Ми з дружиною, підприємці, самі оплачуємо навчання донечки-студентки, наймаємо репетиторів для сина, аби він краще підготувався до вступних екзаменів, повністю забезпечуємо сім’ю. Сподіватися нема на кого, тільки на себе. Від нашої держави нічого не отримали безкоштовно, і не сподіваємося на допомогу від влади, аби тільки не заважали введенням чергових законів, що утискують права підприємця. Досвід успішних країн показує, що розвинений малий бізнес – це гарантія стійкого розвитку економіки і демократичної політичної системи. Адже він – основа для формування середнього класу.

На масло та ковбасу вистачає, а хліб свій

– Ви бачите своїх дітей продовжувачами родинного бізнесу?

– Я їм не бажаю такого щастя. Син вчиться в десятому класі, готується до вступу в медичний університет, мріє стати лікарем. Донька – студентка третього курсу Юридичного інституту Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана. Ще не так давно вона не бачила себе в юриспруденції. А зараз, після місячної практики помічником адвоката, вже загорілася бажанням продов­жити навчання в магістратурі. Невеличкий практичний досвід успішного ведення судових справ переконав її у правильності вибраного шляху в житті. Дуже добре знає англійську.

– Розкажіть про Ваших батьків, друзів.

– Мама тривалий час вчителювала в ЗОШ № 6, на пенсію пішла з посади директора ЗОШ № 26. Батько був водієм, на жаль, загинув внаслідок ДТП, коли я був у десятому класі. Шкільний воєнрук Олег часто жартував на російській мові: «Ты, Олейник, смесь рабочего класса с интеллигенцией». Я виховувався у звичайній трудовій родині, яку не покидала впевненість у майбутньому, чого нині бракує багатьом українцям. У нас був свій легковий автомобіль «Мос­квич», щороку відпочивали на морі, на все вистачало. Вчився на «чотири» та «п’ять», чого не скажеш про поведінку – на всіх лінійках згадували… Я до цього часу вдячний всім своїм вчителям, які готували мене і моїх друзів до самостійного життя. У нас був згуртований клас, пам’ятаю всіх однокласників. А з Сашею Буруном, який живе у Львові, дружимо родинами та їздимо один до одного в гості.

– Ви задоволені життям?

– Відповім відомим анекдотом: на масло та ковбасу вистачає, а хліб свій.

– Ваші побажання колегам-підприємцям з нагоди професійного свята.

– Вітаю вас, шановні друзі, з Днем підприємця. Практично на ваших плечах тримається весь державний апарат і соціальна сфера. Без ефективної діяльності малого і середнього бізнесу важко уявити існування нашого суспільства. Бажаю вам вдалих угод та надійних партнерів. Здоров’я вам і вашим сім’ям, наснаги, нових перемог і Божого благословення!