…Збудити бабусю

– Пане шофер, – жіночка була саме з тих, в яких язикові щодня свято, – пане шофер, моя мама їде до Тернополя. А самі бачите – вже в літах, може чогось конче захотіти, то станьте їй коло якого переліска. Може задрімати дорогою і проїхати Трембовлю. Дуже би вас просила (а ото ще п‘ять гривень за турботу) збудити її в тій Трембовлі…

Жіночка ще довго щебетала, аж водій рейсового автобуса від того вліз би й у мишачу нору. Тільки махав головою, що таки не забуде про бабусю – срібну кульбабку.

А спека поковтала всі дощі. І за кермом старезного автобуса було не те, що спекотно і задушливо – топився мозок, як льоди. І хоч водій за роки звикся до такого совдепівського комфорту, в той день забіг би за тридев‘ять земель, де й перець не росте, аби трохи охолонути від спекоти і метушні.

Траса була майже вільна, тому напруги не виникало, і він включив FM-радіо. Розмова в ефірі затягла його увагу аж до того моменту, коли на обочині дороги побачив посріблену бабусю, яка пасла худобу.  Якби був на ньому очкур, то з переляку-згадки луснув би. Теребовлю вже проїхали кілометрів п‘ятнадцять тому. А бабуся, яку водій мав збудити в місті, спокійненько дрімала в автобусі.

Піт, що й без того заливав обличчя, став холодним: що робити з бабусею?

Нічого кращого водій не вигадав за хвилину розумового напруження, як повернути автобус назад і висадити пасажирку, як і обіцяв. На здивування пасажирів скоромовкою відповів, що треба заправитися, бо не дотягне до Тернополя. Вдруге причаливши до пристані теребовлянської автобусної, він похапцем побіг будити бабусю. Старенька спросоння обвела очима салон автобуса, згадуючи, де вона є. Потім штивно подякувала водію, що збудив її в Теребовлі.

– Мені треба було за годину ліки випити, дочка наказувала, щоби не забула. А то якраз, коли ми Трембовлю минали… А мені до Тернополя.

Бабуся ковтнула таблетку і далі засопіла, як добрий солдат – на рахунок «три».

Водій ошелешено всівся за кермо, сам до себе сказав щось на китайській мові. І знову погнав автобус за маршрутом, бо й так тридцять кілометрів накрутив зайвих і вже вибився з графіка.

А тої дороги – ні врізати, ні доточити: в‘ється собі, як нитка з клубка. І веде усіх, як  по  лабіринту – подорожніми, які йдуть по ній, несуть світло і відкривають нові шляхи. Але насправді шукають лише виходу.