Звичайна сіль згодиться в багатьох життєвих ситуаціях

І щаслива сльоза — солона

— Не сип мені вже тут сіль на душу, — бунтує проти своєї однолітки бабуся Мігалуца. Відборонюється від спогаду їхньої далекої юності, змахує сльозу. — Чому сиплять на душу саме сіль? Адже сіль супроводжує завжди хліб. Пригощають гостя хлібом-сіллю. Хлібом-сіллю виряджають у дорогу, — запитуємо. — Та тому, що сльоза солена, — відповідає бабуся. — А коли вона викочується із людини? Як заболить душа! — Але ж і сльоза радости смак солі в собі тримає, — встряває у бесіду Мігалуцина товарка, бабуся Санця. — Бо без солі недобра ніяка їжа, — розважує Мігалуца. — То і в радості має вона бути, для приправи. Хоч як би там було, але сіль є незвичайною, раз до будь-якої оказії треба дрібок солі. Цінна вона і тим, що тяжко діставалася, була дуже дорогою. Як солений (квашений) огірок, капуста, бринза, то на кулешу сіль вже не думав тратити ніхто, — чуємо від бабусь. «Гой, забули гусочку (дрібку) солі — життя молодих си розбити може!» — хапався хтось за голову, якщо вчасно не подали перевиту червоною бавною та золоченою міртою дрібку солі на весільні калачі. Волога сіль висихала в склянці, а відтак вивільнялася, маючи її форму. Це — би чоловік до склянки не тягнувся, не лилися жіночі сльози, як та вода, що тримається в ній. Тут сіль як складовий елемент цільності.

Де таїться зерно мудрості

Є легенда: сіль — «то сльози неба, що дивиться згори на людське безум’я і плаче над людськими гріхами. Беремо ми з отих сліз, до душі своєї тулимо, мудрість посягаємо, до мудрості чоловіка сіллю ведемо. А коли нам на душі тягота — сіль тоту своїми сльозами випускаємо», — чуємо від бабусь. Море, виходить, — небесні сльози... — Та вже до солі, бадіченьку (дядьку), доходіть, доста вже тої водички, — просили співбесідника, коли мова занадто затягувалася. Значить, сіль знову — найваговитіше, основне. — Ого-го, в тій головочкі багато є солі... — казали про мудрого. — Така, як їда без солі, — казали про недолугу дівку, а чи молодичку. — Та в него соли нема в голові, — про немудрого чоловіка чи парубка. — Сіль — це черв, що роз’їдає істину, робить на тілі дірки. Це коли чоловік забагато мудрствує і отим мудрагельством збивається з пуття, — пояснюють. Але сіль — це як квітка лотоса. Таїть вона у собі зерно мудрості, бо мудрість також солоною є: треба упріти, поки з мудрим си вздріти. А піт, як хто знає, теж має сіль, — чуємо прозаїчне.

Засіб, який нейтралізує зло

Сіль відома в народі не тільки як смакова приправа, а й як засіб, що нейтралізує зло. — На спадку місяця насип на розжарену сковорідку солі (на дно), як хтось зле тобі робить — сіль розскакуватиметься по всій хаті, відганятиме те зло назад до твоїх ворогів, а вони в ту хвилю будуть, як тота сіль, горіти, — повчають бабусі. — Як зла чужого на тобі нема — сіль розшрикуватися не стане. Сіль, розпечена на вогні, відганяє від хати зло. І тут таки — повір’я: розсипати сіль — буде ворожнеча, сварка. Не позичай недобрій людині солі, бо зробить тобі на ній усіляке лихо... А дідусь Прикотій: — Сіль — це дар неба на землю, би знати усьому смак. А що від неба іде — велику силу має, тому й годна розбити сіль усяке примівництво (чари). Хата ніколи не залишалася без дрібки солі, «бо біда в хату впхаєси» — якась хвороба: вітрянка чи інша вірусова. Сіль злий дух від хати жене: висолює. Де перейшла сіль, там тяжко друге щось переступить, — кажуть у народі. Взяте з чужих рук скроплювали сіллю. Щоб гарно блищали кульчики (сережки), персні — їх натирали сіллю: «лихо від тебе віджене і буде гарно блищати...» Сіль не можна було позичати, і ніхто сіль нікому не зичив: хіба мама доньці, свекруха — невістці, «бо будуть сварки в хаті, сльози». Сільничку незакритою тримали на столі: сіль знає, що з ким робити, — мовлять старенькі. — Як зайде вже хтось у хату — то кожного пізнає. Доброго поштивуєш — добро йому принесе, злого — стане в горлі гудзом: із злим чоловік у чужу хату заходити вагувавсь, — чуємо пояснення.

Лікує і смакує

Сіль у вузлику пришпилювала жінка до сорочки в пазусі, в ділянці сосниці (груді), як чула в груді біль. Болить зуб, якщо має дупло, — сипали дрібочку солі, за кілька хвилин біль вщухав. Підсоленою водою обливали обличчя, тіло, «би була краса (білизна)». Підсоленою водою скроплювали шпаргат (плиту), як була в хаті недобра людина. Мокрою сіллю натирали місця, де були пухлини від вивихів, переломів. Зубної пасти, порошку простолюд не бачив, то чистка зубів виглядала так: палець умочали в сіль і драїли зуби. Це кріпило не тільки корінь, а й ясна, як вважають старожили, виводило звідти недобрий дух. Як болів шлунок — пили кілька ковтків підсоленої води. Тепленькі солоні компреси клали на вилиці, як болів зубик у дитини чи голова. У далеку дорогу, на чужину вирушаючи, чоловіки клали в тайстру і замотану в рушничину скалку кам’яної солі (нероздрібленої). Лизали трішечки, як пхався до душі тусх (туга). Це проганяло й можливість заболіти мужскою болою (від пухлини передміхурової залози, як тепер кажуть). Як спека — випити підсоленої води, спрага дошкуляти не буде. Як солили їжу — посипали з пучок круговими рухами за годинниковою стрілкою (за сонцем) у крутий окріп, «би на добрий справунок (користь) пішла, бо як у студену — дає тяготу на ноги, біль усередині». Бабусі зауважують, що не тільки сіль таким круговим способом додавали до страви, а й майже все: варили кулешу (мамалиґу) — так же засипали в крутий окріп борошно чи в борщ приправу: «борше доходить до свого кінця, толк ліпший з отого буде». Солі додавали в саморобні барвники при фарбуванні речей, «би не линяли». Перш ніж вишивати кольоровими нитками, витримували їх у солоному розчині, «би не пускали при пранні на тканину». Розбити черепок (сільничку) з сіллю — гості чи старости. Як сіль насниться дитині — радість онови. Заміжній жінці — розлука, зрада: сигнал, щоб переглянула життя, привела до порядку перед Богом, адже біда йде від нечистих духів за якісь гріхи. Сіль сниться дівці — скоро віддасться. Бабусі, діду — на щедрий новий рік.