Долю не обійти...

Воно відбивалося від фасадів старезних, місцями з облупленою фарбою, будинків, що поважно вишикувались по обидва ряди вулички. А ще поверталося, відбиваючись від нещодавно відреставрованої дзвіниці церкви та дерев невеликого скверику, повз які вона проходила, і які розташовувалися трішечки далі, ліворуч вулиці. Відлуння поверталося від вивісок крамниць та кав’ярні, що розміщувалися на першому поверсі свіжопофарбованих поважних будинків, що стояли навпроти скверу, від горщиків з пахучими барвистими петуніями, що прикрашали вікна будинків, від вуличних ліхтарів, які, ніби були останнім довершеним штрихом майстра, що намалював картину старого міста. Каблуки, відбиваючи свій такт, начебто віталися з усім, повз що проходили. І все, від чого відбивалося те голосне відлуння, здоровкалося у відповідь. А ліхтарі, здавалося, от-от скинуть свої капелюхи й в глибокому реверансі навіть зроблять уклін.

Сутінки вже огорнули місто, бережно і по-доброму накриваючи його своєю невидимою великою мереживною хустиною, що наскрізь була напарфумлена п’янким липовим ароматом. Відчуття повної гармонії не міг порушити навіть теплий червневий дощик, що легенько крапав і робив плямисті узори на бруківці. Вдень завжди переповнена людьми вулиця, зараз була малолюдною, і причиною міг бути хоча б цей вередливий дощик.

Дарині подобалося все, що вона бачила навкруги. В неї був дуже гарний настрій. Причин для цього було багато. По-перше, вона не забула прихопити з собою парасольку, яка була в колір до її нових модельних замшевих туфель. По-друге, ці червоні туфлики, які вона придбала сьогодні, повертаючись з роботи додому, дуже подобались жінці. Саме про такі вона мріяла ще з зими, відтоді, як побачила кліп на пісню Ірини Білик «Туфлі». І була приємно здивована сьогодні, побачивши у фірмовому взуттєвому магазинчику, майже таке взуття, як у тому кліпі… Вона зайшла в магазин просто так, без наміру щось купувати. Їй просто дуже сподобався запах нового шкіряного взуття, що доносився аж на вулицю крізь прочинені навстіж двері. А там на неї вже чекав приємний сюрприз – її омріяні туфлі. Примірявши їх і якусь мить розглядаючи себе у дзеркалі, вирішила їх придбати. І зараз вона не шкодувала про те, що зробила цю незаплановану покупку. Адже взуття виправдало її очікування і виявилось напрочуд зручним, попри його досить високі каблуки.

Була ще одна приємна причина її піднесеного настрою – вона йшла на побачення… Дарина вже понад два місяці зустрічалася з чоловіком з її минулого. Це був її коханий чоловік, з яким вона прожила в шлюбі трохи більш як два роки і розлучилася з ним, як їй зараз вже здавалось, через якусь дрібницю. Тепер вона була щасливою і сама не розуміла, як так могло статися. Приводом розлучення стали її ревнощі й «зеленість», яка була присутня в тому молодому віці. А він, на той час, безсило відпустив її, також втомившись від численних перепадів настрою молодої дружини. Відпустив свою кохану жінку, про що неодноразово після того жалкував. Обоє протягом цих п’яти років у розлученні намагались влаштувати своє особисте життя. Але їм не вдавалось. Олександр одразу після розлучення отримав пропозицію від головного лікаря клініки, де він працював зубним лікарем, їхати на стажування у Францію. І тільки недавно повернувся у своє рідне місто. Він останнім часом все частіше згадував про Дарину. А повернувшись додому, ніби випадково зустрівся з нею на вулиці (насправді він вже кілька днів виходив і сидів на крайній лавочці скверу, що розташовувався неподалік Даринкиного будинку). В перший день, коли її побачив, то від страшенного хвилювання і радості не наважився її покликати та підійти.

Отож Дарина йшла щаслива й окрилена на своє чергове побачення. Вона перебирала в пам’яті всі дрібні деталі їхньої вчорашньої зустрічі. Вона згадувала його очі, які ніжно і по-доброму дивилися на неї… Він нею ніяк не міг намилуватися. Вона згадувала його рідні теплі обійми, які, здавалося, все ще відчувала на своїх плечах. І їй було так затишно і комфортно, обгорнутій в них, в тих обіймах… Мурашки пробіглися її тілом. А його голос… Сміх… Це щось неймовірне!.. Миліших і приємніших звуків у своєму житті вона не чула… І це все було таким рідним…

За своїми роздумами вона не помітила, як вже дійшла до будинку Олександра. Задоволена жінка посміхнулась сама до себе. Серце, здавалось, от-от вистрибне з грудей… Вона склала свою парасольку і миттю вибігла на другий поверх. А потім вже заходила у двері, що не були зачинені на ключ і спеціально чекали на її прихід. Жінка зняла туфлі й босими ногами пройшла по гладенькому, недавно полакованому і приємно прохолодному паркету до вішалки для одягу, на яку повісила сумочку. Після чого розкрила свою мокру парасольку і поставила її на підлогу неподалік вішалки, на ходу посміхаючись своєму зображенню у дзеркалі.

З кімнати в кінці невеликого продовгуватого коридорчика лунала музика. Виконавиця співала на французькій. Це було щось таке старе, знайоме… Але Дарина ніяк не могла пригадати, хто ця співачка. Вона зайшла в кімнату, де її вже чекав Олександр. Він ніжно пригорнув її до себе, вони пристрасно поцілувались. Вона поклала голову йому на груди, а він обличчям занурився в її волосся. Так! Він дуже любив відчувати, як пахнуть її коси. Після чого він пошепки сказав:

- Привіт, моя маленька Мірей…

Дарина здивовано підвела на нього свої великі карі очі. Вона або чогось не дочула, або чогось не зрозуміла. Олександр, побачивши незрозумілий погляд Даринки, посміхнувся, а далі вже швидко пояснював:

- Мірей Матьє – відома французька співачка. Ти дуже схожа на неї… Ти – моя маленька Мірей… В тобі щось таке є… Для мене… Якесь чарівне, магнетичне… Я дуже-дуже сильно тебе кохаю… І більше ніколи!.. Чуєш?! Ніколи тебе не відпущу.

Чоловік ніжно повернув її голову до себе. Вони зустрілись поглядами. Він промовив:

- Я хочу бути з тобою. Ти вийдеш за мене заміж? Ще раз. І назавжди…

Олександр швидко взяв маленьку червону коробочку у вигляді троянди, що стояла на столі позаду нього. Він відкрив її й простягнув тремтячою рукою Даринці. У відкритій коробочці сяяла дуже ніжна і гарна каблучка з невеликою кулькою, що була всипана дрібненькими дорогоцінними камінчиками. Чоловік схвильовано дивився у тепло-карі очі коханої. Для нього ця мить мовчання здавалась такою нестерпно довгою…

А вона… А що вона?.. Вона дуже скучила за ним… Їй так не вистачало його цих довгих 5 років! А зараз (жінка згадала про недавно прочитану нею китайську мудрість), нарешті їхня червона ниточка розплуталась. Ця ниточка, якою вони були з’єднані один з одним самим Життям… Тепер їхня ниточка ніколи не заплутається, не розтягнеться і не порветься. Їм судилося бути разом… Це жінка відчувала. Їй, як ніколи раніше, було легко і просто. Вона просто жила і насолоджувалась життям. Все навколо ніби розфарбувалось в яскраві барвисті кольори. Все стало таким гарним, радісним, довершеним. І вона відчувала себе такою щасливою!

Жінку дуже схвилювали всі ці роздуми й спогади. А ще, вона знала, що сюрпризи на сьогодні не закінчились… Сьогодні вона повідомить свого коханого про найкраще, що могло з ними статись… Про таке колись довгождане і тільки тепер здійсненне… Про справжнє чудо… Про зародження нового, хоча ще зовсім-зовсім маленького, але такого прекрасного життя… Так, їх щасливих, вже було не двоє, а на одного більше. В них скоро народиться малюк… І чомусь вона була впевнена, що це буде гарненька дівчинка… Але це буде трохи пізніше. Ще трішки часу потрібно прожити. Прожити разом… Прожити щасливо… А в цю хвилину вона має йому сказати таке звичайне, просте, повсякденне, але таке зараз життєво необхідне для них двох «ТАК»… Ну… і якнайшвидше приміряти цю надзвичайно гарну каблучку!!!