Почастували «небіжчика»

Уже доходячи до цвинтаря, вона помітила, що з протилежного боку їй назустріч ідуть… голова колгоспу і бригадир. У бригадира в руках була величезна сумка. Вже на цвинтарі Валентина помітила свіжу могилу, на якій було багато вінків. Не довго думаючи, вона сховала мішок за вінки і сама присіла між них. Валентина забула, що в цій могилі нещодавно поховали кума голови і бригадира.

За декілька хвилин до цієї могили підійшли перші люди села. Вони вирішили пом’янути свого кума. Присіли біля могилки, постелили скатертину, дістали пляшку, закуску, налили по сто грамів та випили. Через деякий час налили по другій чарці, випили, закусили. А Валентина сиділа мовчки серед вінків, у неї вже затерпла нога і спина, а ще їй від побаченої закуски захотілося їсти.

Коли бригадир налив по третій чарці, один шматочок м’яса скотився зі скатертини в бік жінки, і вона вирішила непомітно взяти його. Через вінок просунула руку за частуванням, але голова, перехиляючи чарку, помітив, що із вінків до м’яса тягнеться рука. Він з переляку кинув чарку, схопився на ноги й хутчіш побіг з кладовища. Бригадир, не зрозумівши, що сталося, кинувся бігти за ним. Їх наче вітром здуло від могили кума.

Голова за своє життя ще ніколи так не бігав, бригадир, як не старався, не міг його догнати. Прийшли до тями аж за цвинтарем і ніяк не могли збагнути, що це було. Подумали, що, мабуть, покійник дуже захотів їсти, то й просунув руку з могили. Лише через два роки Валентина зізналася голові і бригадиру, що то вона їх так налякала. Голова посміхнувся і сказав:

- Добре, що так обійшлося, а могло ж бути й гірше…