Таємниця

Нині дев’ятий день, як несподівано помер її чоловік Степан. Без молитви вона, напевно, померла б услід за ним…

Після Служби Божої у глибокій зажурі пішла Ганна на кладовище і просто прикипіла до землі, коли біля могили чоловіка побачила ридаючу дівчину, що вклякла на колінах. Спантеличена Ганна й собі стала молитися, обводячи очима худеньку поставу незнайомки.

«Хто ти, дитино? – спитала Ганна, помолившись. – Чому прийшла до Степана? Як твоє ім’я?».

«Леся, – понуро промовила та. – Знаю, я винна перед вами, перед Степаном, бо мимоволі влізла у вашу сім’ю». Ганна заціпеніла. Що таке каже ця Леся? Може, вона щось наплутала, адже навіть перед смертю Степан сказав їй, що усе життя кохав тільки її одну.

Вони присіли на лавочці і Леся стала виливати Ганні свої жалі. Півроку тому вона влаштувалася на роботу секретаркою у радгосп, який очолював Степан. Вона – кругла сирота, вихованка дитбудинку, тому він і житло їй винаймав, а незабаром премію дав. Нині Леся не знає й сама, як так вийшло, що одного вечора вона відважилася запросити його на торт, який сама спекла на свій день народження.

Степан приїхав на своїй блискучій іномарці з великим букетом червоних троянд. Відкоркував шампанське. Подарував золотий ланцюжок. У Лесі ніколи не було цінних речей і вона, зогледівши його, поцілувала Степана. Несподівано для себе самої. Степан Іванович знітився.

«Не гидуєш мною, старим?» – він глянув на неї таким благальним поглядом, що Леся не втрималася і поцілувала його іще раз. А потім ще і ще… Доки її не спантеличили його гарячі уста, що міцно вп’ялися у її губи…

Відтоді він приїжджав часто.  І вони були щасливі удвох. Якби не його раптовий інсульт… Вона навіть не встигла сказати йому, що вагітна.

Ганна дивилася на Лесю здивованими очима і їй здавалося, що це якийсь страшний сон, який скоро мине. І тільки невтішне ридання Лесі стукало у мозок – ні, це не сон. Повільним кроком, раз-по-раз озираючись, Леся відходила від могили. І тоді Ганну ніби ґедзь укусив. Дивлячись на світлину Степана, прилаштовану на хресті, вона стала сваритися з ним, лаяти, соромити. Як він міг зраджувати їй з таким дівчам, яке в доньки йому годиться? Сам забрався у засвіти, а їм із сином тут сором залишив? Що люди скажуть, коли дитя народиться?

Гіркі думки перепліталися Ганні у голові, гострим лезом різали серце. Вибігла на доріжку, щоб наздогнати Лесю, але та саме сіла в автівку.

…Сон до Ганни не спішив. Перед очима стояла заплакана Леся. Сама не розуміла себе, але, чомусь, зла на неї не мала. Радше – співчуття. Натомість, в думках продовжувала лаяти покійного чоловіка, адже Леся – сирота. Хто допоможе її з дитиною? Забере з пологового будинку, підмінить уночі, коли дитина буде плакати? Сердилася сама на себе: чи вона з глузду з’їхала, щоб хвилюватися за ту, кому інша на її місці волосся повисмикувала б.

Кілька днів Ганна ходила, як в тумані. Робота валилася з рук.

«Заспокойся, мамо. Тата вже не повернеш. Бережи себе. У тебе ще є я», – розраджував Ганну син Сергій. Звісно, він правий. Врешті, їй треба жити хоча б ради нього. Після тої страшної аварії, в якій він постраждав, минуло п’ять років, а її наслідки відчутні й досі. Ходить з паличкою, накульгуючи на ногу, часто дошкуляють головні болі, запаморочення. Його ровесники вже сім’ї створили, а Сергій досі один.

Раптом у голові Ганни блискавкою засвітилася ідея: а що, коли одружити Сергія з Лесею? Тільки, хіба це можливо? Сергій ніколи не погодиться на таке, адже батько був для нього ідеалом, він пишався ним. Тож загладжувати його гріхи не буде. Нізащо!

Однак, тепер бажання одружити сина з Лесею переслідувало Ганну, не давало спати, їсти. Вирішила спершу поїхати у село, де головував чоловік, знайти Лесю і поділитися задуманим.

Дівчина довго не погоджувалася на її пропозицію приїхати до них на сороковини. А там уже Ганна придумає, як їм бути далі.

«Знаєш, Сергію, на сороковий день запросимо ще одну людину. Леся – хороша дівчина, придивися до неї. Знаю, може, й не час ще говорити про це, але ж батько також страждав від того, що ти і досі сам. Тим паче, Лесі допомога потрібна. Вона – сирота і їй ніде жити. Колись ми познайомилися в лікарні і подружилися», – Ганна лепетала так упевнено, що вже й сама стала вірити у свою брехню.

…Коли Леся поселилася у їх домі, ніби світлий промінь освітив оселю. Метка, працелюбна, вона, незважаючи на вагітність, в усьому допомагала Ганні, робила масажі Сергієві, шила, в’язала. Дізнавшись, що Леся на ранньому терміні вагітності, Ганна бажала чимшвидше одружити її з сином. А потім зіслатися на те, що пологи були передчасними, отже дитя його – тобто Сергія.

Ганна уже і з лікаркою в пологовому будинку домовилася. Звісно, за кругленьку суму. Нічого, вона усе зробить заради щастя сина. «Господи, прости! Прости, що вводжу в оману рідного сина. Бо не знаю, як чинити», – просила Всевишнього щовечора припадаючи перед образами.

Коли вже стала сумніватися в затіяному, було пізно: вона помітила, як загораються очі Сергія, коли бачить Лесю, як паленіє обличчя Лесі, коли він зачаровано дивиться на неї…

Вони розписалися у РАГСі без урочистостей. Лише в присутності свідків – не годиться ж бо незадовго після похорону весілля справляти. Пішли до Степана на кладовище за благословенням. «Я щасливий. Дякую тобі, мамо, що привела у дім мою долю», – мовив Сергій. Леся заставляла його більше тренуватися, вселила надію на одужання.

…Як і було домовлено, малий Назарчик, нібито, народився недоношеним, а тому Лесю з синочком затримали в лікарні. Сергій місця собі не знаходив від хвилювання і була мить, коли Ганна вже хотіла відкрити синові правду. Та потім подумала: а що принесе йому така правда? Вона тільки знищить Сергія, відбере у нього щастя, знову кине у страшну депресію. Тож вона лише заспокоювала його – усе буде добре, ще трішки і він побачить сина.

Цьогоріч Назаркові минуло вісім років. Ганна із Лесею гарно ладять між собою, свято бережуть їх таємницю. Батьківство освітило життя Сергія – у синові він бачить сенс життя, гуляє, грається з ним, навчає грати на акордеоні.

Тепер Ганна точно знає: якщо гріх вчинено заради добра і спокою, Господь обов’язково вислухає і простить. Коли в хаті мир і доброта, народжуються і ллються радісною мелодією веселкові акорди. Ніжні і трепетні, як подих весни…