Знахарка

Коли її Остап несподівано покинув білий світ, Єва сама наламала сосни і всю ніч рихтувала  біля домовини вінок, в який вплела незабудки, ромашки, чебрець. Заледве приплентавшись з цвинтаря, з глибокою тугою в душі Єва зачинилася в хаті і дала волю сльозам. Не могла змиритися: як вона – місцева знахарка, не одному допомогла, а найріднішу людину не врятувала. Вирощувала цілющі рослини, готувала усілякі настоянки, суміші трав і ніколи не називала за них ціну, коли хтось звертався за допомогою. Мала неабиякий дар знімати вроки, приглушити переляк, направити вивихи.

Вставала разом із сонечком, довго вдивлялася у нього, вважаючи, що вбирає світлу енергію і тому й досі не користується окулярами. Мала здорові зуби і густе волосся, яке лиш де-не-де помережили ниточки сивини. Радила й жінкам ополіскувати волосся відваром кропиви, кореня лопуха чи листям горіха, як робила сама.

Одного вечора Єва почула сильний крик за вікном. Прислухалася – кричала дитина: протяжно, перелякано. А потім настала тиша… Вона стрепенулася. Тривожне передчуття стиснуло серце. Накинула кофтину, взяла ліхтарик і вийшла з хати. «Хто там?» – погукала голосно. Однак, ніхто не обізвався і вона, хвильку постоявши, вже хотіла повертатися. Раптом почула неподалік чийсь стогін. Присвітивши, пішла на звук і ледь не зомліла: на траві лежав сусідський хлопчик, а біля нього розсипані груші. «О, Боже милостивий, чи мені шкода тих груш, щоб ось так закрадатися?» – заголосила Єва, тормосячи обімліле тільце Сергійка.

Не раз біля хвіртки вона клала купками яблука і груші, щоб було людям. Хіба їй шкода? «Божим даром слід ділитися», – казала. А в той день готувала ліки, пересушувала трави, полола гладіолуси і не встигла фруктів натрясти…

Спантеличена, стала гукати матір Сергійка. Ольга, так її звали, істерично заголосила: «Зробіть щось, Єво!». Але старенька наполягала викликати «швидку». Ольга заплакала – нема їй з чим до лікарні їхати. Хіба Єва не знає – чоловік Степан хворіє на виразку. Заледве кредит погасили, який на операцію брали.

Коли лікар зі «швидкої» констатував закриту черепно-мозкову травму і струс головного мозку, Єва дістала зі схованки гроші. «Ось, візьми, – подала Ользі. – Повернеш, коли зможеш. А Степанові ліки підберу. Йому ще слід лікуватися»,

Через кілька днів Ольга зайшла до Єви по ліки для Степана. «Сергійкові вже легше.

Спасибі вам за все, Єво. Якби ви не вийшли тоді, якби його привезли пізніше… Не уявляю, як би я жила без нього…» – вона обійняла Єву. – І за ліки для Степана дякую. Боже, яке добре у вас серце!»

Минав місяць, другий. Сергійко виздоровів і знову тішив батьків своїми кумедними збитками. Але пам’ятав – на дерево лізти не можна! Баба Єва завжди вгостить фруктами і ягодами, якщо попросити. Ось і нині подала йому малину зі сметанкою – смакота!  Сергійко не спішив покидати Єву. Гойдався на гойдалці, складав на купки яблука. Єва спитала, чи мати знає, де він. Чи не шукатиме його?

«Ні, сама сказала йти до вас. Вони з татом поїхали по нові меблі – старі вже стогнуть, так тато каже», – мовив малий. Єва змінилася на обличчі: як це? Борг і досі не повернули, а меблі міняють? Зачекала ще пару днів і сама пішла до Ольги. Нагадала про борг. Ольга почервоніла, знітилася. Стала оправдовуватися, мовляв, вони зі Степаном насправді вже зібрали гроші, які їй винні, як несподівано їм запропонували меблі за гарною ціною. Тож хай Єва вибачить і ще зачекає. Єва хотіла сказати, що відкладала гроші для сина, який скоро з онуком і невісткою приїде, але промовчала. Два роки не бачилася з ними, бо для неї відстань у Запорізьку область – далека, а син скоріше приїхати не зміг, оклигував після тяжкої аварії. Нічого, якось буде. Головне – син здоровий. Онука Сашка побачить, з невісткою-щебетушкою наговориться. Тим паче, Ольга обіцяє скоро повернути борг.

Через тиждень несподівані гості з усієї сили гамселили у її двері. «Хто б це так зрання?» – стривожилася Єва. Вона ще помолитися не встигла. На порозі побачила двох молодиків у вишуканих костюмах. В одного в руках – папка, де лежала скарга від сусідів про те, що вона, мовляв, без медичної освіти і ліцензії незаконно займається знахарством, бере великі суми за свої послуги. Переляканими очима Єва дивилася на незнайомців і не могла прийти до тями. Вона має сплачувати податок за додатковий прибуток? Але ж її совість чиста – ніяких цін ніколи нікому не називала! Якщо хтось залишав якусь копійчину, чи віддячив слоїком молока і грудкою сиру – то хіба вона просила? А справу свою вона добре знає. Ще від покійної матері перейняла. Тому не відмовляє людям, якщо впевнена, що може допомогти. Якщо ні – радить звертатися до лікарів. Ось, як у випадку з Сергійком… Податківці розуміюче переглянулися. «Що ж, розберемося, – мовили – Тут ще кілька осіб підписалося. Все перевіримо».

Іще кілька? Отже, хтось був першим і підтвердив правдивість скарги? Спантеличена, вона забула спитати прізвища своїх кривдників. Боже милостивий, за що вони з нею так? Вона ж нікому нічого не винна! У Єви потемніло в очах. Запульсувало все тіло. Жаль розривав груди. У голові блиснула думка – першим, найближчим її сусідом був Степан…

О, ні! Такого не може бути! Серце шалено заколотило в грудях. Заварила собі заспокійливий чай. Додала квіткового меду, якого нещодавно приніс вдячний чоловік, котрого вилікувала від надокучливого кон’юктивіту. Але випити його не встигла – всім тілом повалилася на підлогу…

Побивалися за матір’ю син з невісткою, невтішними сльозами плакав онук, якого так довго чекала Єва. Ніби поникла калина в її саду, опустили голівки квіти. Багато людей прийшло попрощатися з Євою – незвичайною жінкою, чудовою, безкорисливою знахаркою, яка багатьох поставила на ноги, ощасливила, обнадіяла…

Після дев’ятин син із невісткою стали наводити порядок у домі. Серед трав і настоянок, які виготовила Єва для своїх пацієнтів, були і ліки для Степана, який, як виявилося, написав скаргу на свою сусідку. Аби не повертати борг…