Де небеса торкаються хвиль…

– Пані Ярино, ви ж таку гарну книгу написали, – прощебетала одна з них. – Мені так подобається ваша таємнича принцеса, дух якої з’являється на руїнах старого замку. А мандрівний менестрель, що загубився у віках… Ви так чудово поєднали минуле з сучасністю. Це так романтично…

Не могла Ярина зізнатися дівчатам-журналісткам, а, отже й усьому світу, що «списала» образи своїх героїв почасти зі свого життя. Можливо, колись розповість. А, може, мовчатиме, як ті руїни старого замку, які бачили стільки всього за декілька століть. І її, Яринине, щастя. Її біль. І як народжувався епілог майбутньої книги…

«…Дорога водила казки в Ярчині сни. По ній бігали дівчинка і літо. Дорога до старого напівзруйнованого замку, де живе принцеса-легенда, яка виглядає свого коханого, що блукає між віками і зорями. Між любов’ю і втратою… Її душа відлетіла у далекі світи, звідки повертається лише в місячні ночі… Принцеса ходить попід мурами, шукає свої сліди, яких не губила. Своє життя, яке не народилося. Своє кохання, смаку якого не відає. Струшує з трав сльози-роси…

Ярка разом із літом очікують принцесу. Вечоріє. Дівчинці робиться лячно від темних тіней, що падають од високих мурів. Вона біжить стежкою до міста, до людей. Обертається. На мить здалося, що світла тінь майнула біля замку. Маленьке сердечко забилося швидко-швидко. Це вона… її таємнича подруга…»

А часом Ярка сама перевтілювалася у маленьку принцеску. Замість позолоченої корони – вінок із жовтих квітів кульбаби. Замість мереживної парасольки – величезний лопух. А замість лакеїв – високі суворі будяки…

…У видавництві, де друкувала книгу, цікавились:

– Ярка – це від Ярини? Ви назвали героїню своїм іменем?

– Так на душу лягло, – віджартовувалась.

Ярину називав Яркою Костик. Давно. В її минулому житті. Він улітку приїжджав гостювати до своєї бабусі. Жив на Півдні. Привозив красиві мушлі, в яких шуміло море. Мріяв стати капітаном великого корабля.

Коли бабуся перебралася жити до сина, хату продали. Костик більше не приїжджав. На спогад залишилися мушлі, розповіді про море і перша дитяча закоханість. Ярина навіть вірша Костикові присвятила:

Старий замок приклав вухо до мушлі,

Слухає море, якого ніколи не бачив…

До нього у сни прилітає корабель

З хлопчиком-капітаном…

Хотіла надіслати, вони деякий час листувалися, але соромилась…

– А чому принцеса без імені? – допитувались.

– Моїй героїні так сподобалося, – сміялася у відповідь. – Захотілося бути просто принцесою.

Принцеса… Для Ярини – це не лише дівчина-легенда з минулих сторіч, яка блукає замком. Ця таємнича постать у книзі – її, Яринина, доня. Вона не встигла їй дати ім’я. Тому й нарекла принцесою…

…Лев. Це ім’я личило місцевому поетові. Вродливий, з пасмом ранньої сивини у темному волоссі, він був окрасою жіночих товариств. Коли читав свої вірші, дами манірно зітхали й закочували очі. Мабуть, кожна бачила себе у поетичних рядках, які пахнули квітами, розмореним сонцем і коханням… От і Ярина повелася на ловеласа-поета.

Вони зустрічалися на горі, біля старого замку. «Тут ходить вітер молодий, тебе цілує юно і звабливо…», – шепотів Ярині на вухо Лев. Вона мліла від щастя. І від кохання. Тішила себе, що Лев належить лише їй. Що з того, що старший? Що пліткують, начебто в нього коханок стільки, як у шафі сорочок. Лев любив, коли «кохані» жінки робили йому подарунки. Зокрема, сорочки.

«Зорі ставлять печаті на нашім коханні, ніч закутує в шаль наші душі й слова. Ти для мене – єдина…», – муркав спокусник дівчині.

– Я для тебе подарунок маю, – сказала Ярина. – Такого тобі ще ніхто не дарував.

– Ти мене заінтригувала, – відповів Лев, гадаючи, щоб це могло бути.

– Це – плід нашої любові. Наша майбутня доня. Ти радий?

У Лева не стачило сили й слова мовити. А все єство волало: «Ні! Ні! Ні!»

– Ні! – вигукнув нарешті. Діти ніколи не входили у мої плани. Як і одруження. Нерозумне дівчисько. Що ти собі придумало? Високе й неземне кохання? Дурненька! Воно існує лише у віршах і любовних романах. Дівчата, жінки… Вони лише для натхнення. Для насолоди…

Ярина плакала, обіймала Лева. Він її відштовхував. Не зчулася, як посковзнулася на траві. І ось вона котиться з гори. Боляче. Дуже боляче…

Лев поспішав додому. Як добре, що його ніхто не бачив з Яриною. Хтозна, що там трапилося. І про їхні стосунки нікому не розповідав. Хіба що Ярина похвасталась…

Її знайшли напівпритомною. До лікарні приходили міліціонери. Не видала Лева. Їй все було байдуже, крім втраченої дитини. Навіть біль…

Ярина залишила рідне місто. Коли приїжджала до батьків, гора і старий замок кликали у гості. А їй було важко відважитися ступити туди, де бродить душа її ненародженої доні.

…Ярина багато досягла в житті. Стала чудовим дизайнером одягу. Відкрила власну студію. Возила свої вироби на виставки. Отримувала визнання. Мала заможних клієнтів. Одні їй заздрили. Інші зловтішалися, мовляв, статки й славу має, а сім’ї – ні. Інші вважали, що в неї холодне серце. Хтось дивувався: як їй вдається писати цікаві дитячі вірші, оповідання, відчувати дитячу душу, адже власного малюка не народила. Навіть заміж не вийшла.

Пліткували про Ярину багато. І про її творчість.

А потім вона написала книгу. Читачам полюбилися Ярка і принцеса.

Зрадливий Ярчин коханий Леонід – прототип Лева. Мандрівний менестрель – незнайомець, який став би нареченим її, Ярининої доні. Він знає, що десь у неосяжному Всесвіті на нього чекає принцеса. Але зоряні дороги у місячні ночі оминають старий замок…

…До моря Ярину витягнула подруга. Перед поїздкою Ярина перебирала речі. Приміряла капелюшки. Пригадався Костик. Вона полюбила море, якого тоді ще не бачила, завдяки його розповідям. Їздила колись до Криму. Відпочивала на морях в Туреччині, Єгипті. А в Костиковому місті так і не довелося. І ось завтра вирушає туди з подругою.

Коли закінчила пакувати валізу, світом правила ніч.

Їй снилося море. Й вервечка слідів на піску, які бігли до горизонту. Ярина слідувала за ними. Там, де небеса торкаються хвиль, побачила постать. Таку знайому.

– Ярко! – почула і… прокинулася.

Може, це наснився сюжет нового оповідання.

А, може, сюжет її життя…