Гіркий полин кохання

Ольга посміхнулась. Ні, життя таки прекрасне! Подумати лишень, ще зовсім недавно вона не раділа отим світанкам.

Кинула погляд у вікно. Сонячний промінчик зник, увібраний жадібною темною хмарою, що насувалась із заходу. Ольга уявляла, як перші крапельки дощу падають у спраглу землю, поволі пришвидшуючи хід. І ось вже у шибку барабанить весна свою жагучу мелодію, і ось, у передчутті чогось надзвичайного, небо заглядає у вічі – трохи здивовано, і, разом з тим, з надією.

Ользі подобався дощ. Він наче змивав з серця весь біль, тугу, нерозділену жагу. І неправда, що час – хороший лікар. Вона ніколи не зможе забути того, хто так сміливо увірвався у її життя, завоював, полонив душу, а натомість дав лише гіркоту розчарування, полинний розпач поразки.

Вона намагалась відігнати спогади, але вони повертались, ядучі, колючі, мов навмисне, впиваючись у серце гострими ножами, завдаючи болю. І не було іншого ліку, ніж віддатися на милість, попливти за течією, ще й ще раз переживати ту зустріч у кафе, куди вона іноді забігала після роботи випити філіжанку кави. Сама не знала, чому.

Можливо, якась вища сила спрямувала її туди – зручно вмостившись біля вікна, ковтати ароматний напій і уважно розглядати відвідувачів. Скільки чоловіків намагалось, ніби ненароком, присісти до її столика! Але холодний, трішки насмішкуватий погляд слугував хорошим охоронцем від залицяльників. Наче спіткнувшись об той міцний мур відчуження, невдатний кавалер поспіхом ретирувався, і Ольга знову залишалась на самоті. Цього правила вона дотримувалась, аж поки, замріявшись, почула ввічливий чоловічий голос:

– Можна?

Ольга кинула на нього погляд. І завмерла. Зовсім несподівано для себе промовила:

– Так.

У той вечір вони розмовляли довго. У них виявилися спільні знайомі, вона розповідала про свою роботу. Славко, так звали незнайомця, повідомив, що здебільшого перебуває у Німеччині, на заробітках. Бо, зрештою, до чого прикласти руки в Україні? А жити на щось треба, тому й мусить шукати чогось кращого на чужині.

Несподівано для себе Ольга відкрила Славкові уподобання – він любив смачно поїсти. Тож і запросила на вечерю. Славко погодився.

А наступного вечора прийшов знову – з великим букетом троянд і пляшкою шампанського. І запропонував вийти за нього заміж. Ольга довго не роздумувала – вона справді покохала. Отак, з першого погляду. Розрахувалась з роботи, щоб чекати Славка, доглядати його, мов малу дитину. У цій дивній самопожертві бачила весь сенс свого існування. Заради коханого була готова принести у дарунок власну душу, нічого не вимагаючи взамін.

Ольга була, немов у раю. Їй здавалося, що Славко – це весь світ. Коли зрозуміла, що вагітна, радощів не було меж. Спішила поділитися своїм щастям із чоловіком.

– Ні, ні, і мови не може бути! – Славко, донедавна такий ніжний, майже кричав. – Ми не готові мати дітей!

– І що далі? – стиха запитала Ольга.

– Зроби що-небудь! – простогнав Славко. У його очах світився відчай. – Кожна жінка знає, як попередити вагітність. Зрештою, зроби це для мене. Ти ж мене кохаєш, правда?

Але несподівано для себе Ольга затялася.

– Ти мене не кохаєш, – промовив тоді Славко і зняв із вішалки плащ. – Вибирай: або ця дитина, або я.

Ольга захлиналась сльозами від пекучого болю. Чомусь не змогла промовити ані слова, коли Славко гримнув дверима, відгородивши від себе дружину.

Відтоді смуток не покидав Ольгу. А Славко подав на розлучення. Та остання крапля переповнила чашу терпіння, коли побачила колишнього коханого з іншою. І тоді немов прозріла: кохання насправді не було. Лише фальшива пародія на щастя.

…Вона мстиво пригадувала усі Славкові прорахунки, з якоюсь нездоровою насолодою перебирала у пам’яті всі його несправедливі докори. Їй здавалось, що лише так зможе перервати ланцюг залежності від чоловіка.

…Зрозуміла, що це не так, коли народила дитину. Повернулась на роботу, мужньо не звертаючи уваги на жалісливі погляди. Як і колись, поспішає додому, де чекає син.

Але ніколи більше у те кафе, де зустрілася із Славком…